Коли вони повернулися до табору й владнали деякі справи, Мак допоміг дітям зручно вмоститися у спальних мішках, де вони почувалися в цілковитій безпеці. Він коротко помолився з Джошем, потім — із Кейт. Коли черга дійшла до Міссі, дівчинці захотілося спочатку поговорити.
— Тату, як саме вона померла? — Мак не одразу зрозумів, про що йдеться, але за мить здогадався, що Міссі, напевно, усе ще роздумує про принцесу племені малтнома.
— Люба, їй не потрібно було помирати. Вона сама вирішила померти, щоб врятувати своє плем’я й принести йому видужання від хвороби.
На мить запанувала тиша, але Мак знав, що в нічній темряві вже формулювалося наступне запитання.
— Таке справді сталося? — цього разу запитання пролунало від Кейт, яку, напевно, теж зацікавила розмова.
— Що саме?
— Чи насправді принцеса колись померла? Це реальна історія?
— Я не знаю, Кейт. Це легенда, з якої ми інколи можемо мати науку, — відповів Мак, ретельно обміркувавши свою відповідь.
— Отже, такого ніколи не було? — запитала Міссі.
— Можливо, було. Інколи легенди народжуються з реальних подій, які справді відбулися, — сказав Мак, і знову запанувала тиша.
— Тоді історія про смерть Ісуса — це також легенда? — у повітрі було чутно, як коліщатка логіки крутяться в голові Кейт.
— Ні, це справжня історія. Знаєш, мені здається, що історія про індіанську принцесу теж правдива.
Мак почекав, доки дівчата впорядкують свої думки. Наступне запитання було від Міссі:
Великий Дух — це ще одне ім’я Бога, батька Ісуса?
Мак усміхнувся в темряві. Виявляється, вечірні молитви Нен із дітьми давали результат.
— Припускаю, що так. Це гарне ім’я для Бога, оскільки Він — Дух, до того ж Великий.
— Чому ж тоді Він здається таким жорстоким?
— Що ти маєш на увазі, Міссі? — Мак зрозумів, що останнє питання хвилювало дітей найбільше.
— Великий Дух змусив принцесу зістрибнути зі скелі, а Ісуса — померти на хресті. Мені здається, що це дуже жорстоко.
Мак був спантеличений. Він навіть не знав, що сказати. У свої шість із половиною років Міссі ставила запитання, на які дорослі не можуть дати відповідь упродовж століть.
— Доню, Ісус знав, що його батько зовсім не жорстокий, а люблячий. Бог не примушував свого сина помирати. Ісус вирішив зробити це добровільно, тому що був сповнений любові до тебе, мене та кожної людини в цьому світі. Він урятував нас від наших хвороб так, як це зробила індіанська принцеса.
Цього разу тиша запанувала надовго. Мак вже навіть подумав, що діти заснули. Однак, коли він хотів уже нахилитися й поцілувати їх на ніч, із помітним тремтінням пролунав тонесенький голос:
— Тату?
— Так, доню?
— А мені колись теж доведеться стрибати зі скелі?
Серце Мака ледь не зупинилося, коли він зрозумів, до чого була вся розмова. Він обійняв свою маленьку та притиснув її до себе. Хрипкішим, ніж завжди, голосом він відповів:
— Ні, люба. Я ніколи не проситиму тебе зістрибнути зі скелі. Ніколи!
— А Бог колись може це зробити?
— Ні, Міссі. Він також ніколи тебе про це не проситиме.
Дівчинка щільніше притулилася до тата.
— Добре. Будь поруч. На добраніч, тату. Я люблю тебе.
Міссі вислизнула, поринувши незабаром у світ добрих і солодких снів.
За кілька хвилин Мак поклав її у спальний мішок.
— Усе добре, Кейт? — пошепки запитав він, цілуючи іншу доньку на ніч.
— Авжеж, — так само пошепки пролунала відповідь.
— Тату?
— Що, люба?
— Міссі ставить серйозні запитання, правда?
— Саме так. Вона особлива, як і ти, хоча ти вже не така маленька. А тепер — спати. Нас чекає насичений день. Солодких тобі снів.
— Тобі теж. Дуже тебе люблю.
— Я також тебе люблю, всім серцем. На добраніч.
Дорогою Мак застібнув блискавку на причепі, висякався та змахнув сльозину зі щоки. Подумки подякувавши Богу, він пішов варити каву.
3. ПЕРЕЛАМНИЙ МОМЕНТ
Спілкування з дітьми зцілює душу.
Федір Достоєвський
Національний парк озера Валлова та його околиці часто називають маленькою Швейцарією Америки. Дикі масивні гори, що сягають майже десяти тисяч футів, поміж них ховаються незліченні долини зі струмками, туристичними стежками й полонинами, сповненими ароматів диких квітів. Озеро Валлова — це ворота до заповідника «Ігл Кеп», а також Національної зони відпочинку «Хел Кеньйон»1 — найбільшого урвища Північної Америки. Завдяки річці Снейк, що тут протікає століттями, у деяких місцях глибина каньйону дві милі, а довжина від берега до берега — десять.