— Я допоможу, чим тільки зможу, — запевнив Мак. — Хоча поки що не бачу жодної користі від себе.
— Розумію, що ви відчуваєте, однак ваша присутність важлива. Повірте, тут немає людини, яка б не переймалася долею Міссі. Ми зробимо все, що в наших силах, аби повернути її додому.
— Дякую! — це було все, що Мак спромігся вимовити, після чого опустив очі додолу.
Здавалося, його почуття так близько до поверхні, що найменший вияв співчуття зведе нанівець усі зусилля тримати себе в руках.
— Ближче до справи… У мене була неофіційна розмова з вашим другом інспектором Далтоном, який переповів усе, про що ви говорили. Тому немає потреби його захищати чи виправдовувати.
Мак підвів очі, кивнув на знак згоди й усміхнувся.
— Отже, чи не помічали ви останнім часом чогось дивного?
Мак відкинувся на спинку крісла — ці слова його однозначно здивували.
— Ви хочете сказати, що він нас вистежував?
— Ні, здається він обирає свої жертви навмання, хоча всі вони віку вашої доньки з однаковим кольором волосся. Ми припускаємо, що він зупиняється на конкретній дитині за день чи два, спостерігає за нею, очікуючи сприятливого моменту. Чи не помітили ви на березі чогось незвичайного? Можливо, біля душових?
Мак здригнувся від думки, що за його дітьми стежив маніяк. Він спробував зібратися з думками, проте безуспішно.
— Вибачте, нічого такого не пам’ятаю.
— Ви десь зупинялися дорогою до кемпінгу? Не бачили нікого підозрілого під час прогулянки?
— Дорогою сюди зупинялися біля водоспаду Малтнома – де ми тільки не гуляли за останні три дні, але я не можу пригадати жодної людини, яка мала б дивний чи підозрілий вигляд. Хто ж міг подумати…
— Саме так, Маку, тому не слід себе звинувачувати. Можливо, згадаєте щось пізніше. Повідомляйте нам усі факти, хай якими незначними вони вам здаватимуться, — Віковскі зупинилася, щоб подивитися в записник. — А щодо зеленого пікапа? Ви не бачили схожої машини, коли відпочивали?
Мак напружив пам’ять.
— Ні, не пам’ятаю.
Спеціальний агент продовжувала ставити Маку запитання наступні п’ятнадцять хвилин, але нічого значущого від нього так і не почула. Нарешті вона закрила записник і підвелася, простягнувши йому руку.
— Маку, ще раз скажу, мені дуже прикро. Коли щось проясниться, я повідомлю вас тієї ж миті.
* * *
Перша обнадійлива новина прийшла о п’ятій годині вечора з дорожнього посту на трасі Імнаха. Агент Віковскі, як і обіцяла, одразу ж розшукала Мака та виклала йому всі деталі. Дві подружні пари бачили пікап кольору хакі, опис якого збігався з описом розшукуваної автівки. Свідки мандрували місцями, де колись зупинялися індіанці племені нез-персе, вздовж маршруту «Національний ліс 4260» в одному з найвіддаленіших районів парку. Повертаючись, вони помітили зелений пікап, схожий на військовий, трохи південніше місця, де дорога розділяється на маршрути «Національний ліс 4260» і «Національний ліс 250». Дорога в тому місці була завузька, тож їм довелося відступити, щоб машина змогла проїхати. Вони звернули увагу на каністри й туристичне спорядження позаду. Дивним видалося те, що водій, проїжджаючи повз них, нахилився до пасажирського сидіння, наче роздивлявся щось на підлозі. Незважаючи на спеку, він був у плащі й капелюсі, насунутому на очі, начебто не хотів, щоб його впізнали. Однак особливих підозр це не викликало, а послужило приводом для жартів про чергові вибрики військових.
Як тільки про це довідалися всі учасники пошуків, напруга зросла. Томмі прийшов повідомити Маку, що, на жаль, інформація відповідає описові Вбивці Сонечок, який, вочевидь, намагається дістатися найвіддаленіших місць, звідки згодом зможе вийти пішки. Зрозуміло також те, що він знає, куди прямує, оскільки місцевість, де його бачили, значно віддалена від людних маршрутів. Йому просто не пощастило, що там у цей час був іще хтось.
Надворі вечоріло, тому виникла суперечка щодо доцільності негайного переслідування. Утім, незалежно від позицій, здавалося, всі щиро переймаються ситуацією. Єство абсолютної більшості людей відштовхує думку про біль, завданий невинним, особливо дітям. Навіть злочинці, які відбувають покарання у виправних закладах, першими спрямовують свій гнів на тих, хто змушує страждати дітей. У світі з відносними моральними цінностями завдання шкоди малолітнім вважається злом.
Мак, стоячи біля стіни, нетерпляче прислуховувався до пустого базікання. Він був готовий викрасти Томмі для допомоги й голіруч переслідувати злочинця. Кожна секунда — на вагу золота.