— Звичайно, я думав про це. Я навіть зрадію, якщо це так. У мене з ним свої рахунки, — Мак спохмурнів і замислився. — Утім, це малоймовірно. Сумніваюся, що злочинець підписався б словом «Тато». Для цього треба добре знати нашу сім’ю.
Віллі був спантеличений.
Мак вів далі:
— Ніхто з тих, хто нас знає, не відправив би такої записки. Мені здається, що тільки Бог міг би це зробити…
— Але Бог такого не робить. Принаймні я ніколи не чув, щоб хтось отримував листа від Бога. Не те, що він не міг би, ну, ти зрозумів, що я маю на увазі. А чому він хоче, щоб ти поїхав саме до тієї хижі? Не можу собі уявити жахливішого місця для зустрічі…
Між ними запанувала тиша, і стало ніяково.
Мак обіперся на стіл, втупившись у підлогу так, ніби хотів своїм поглядом пропалити в ній дірку.
— Я не впевнений, Віллі. Частина мого єства хотіла б вірити, що Бог так про мене піклується, що може надсилати мені листи. Минуло стільки часу, а я й досі не знаю, що думати, і краще від цього не стає. Таке відчуття, що ми втрачаємо Кейт, і це мене просто вбиває. Можливо, трагедія з Міссі — це Божа кара за те, що я зробив зі своїм власним батьком? Я не знаю, — Мак подивився в очі того, хто хвилювався за нього більше, ніж будь-хто інший, окрім Нен. — Я впевнений лише в одному — мені потрібно туди повернутися.
Друзі довго мовчали, потім Віллі сказав:
— Тож коли ми виїжджаємо?
Мак був приємно вражений готовністю Віллі вирушити в дорогу разом із ним.
— Дякую, друже, але я мушу зробити це сам.
— Так і знав, що ти це скажеш, — промовив Віллі, виходячи з кухні. Він повернувся за мить, поклавши на стіл пістолет і коробку куль.
— Я передбачав, що не зможу відговорити тебе від поїздки, тому взяв ось це. Може, знадобиться. Сподіваюся, ти знаєш, як ним користуватися?
Мак подивився на зброю. Він розумів, що Віллі намагається йому допомогти.
— Ні, Віллі, я не можу. Минуло понад тридцять років, коли я востаннє торкався вогнепальної зброї, і в мене немає жодного бажання робити це знову. І якщо я щось зрозумів, то це те, що розв’язання проблеми шляхом насильства завжди поглиблює саму проблему.
— А якщо це вбивця Міссі? Якщо він чекає на тебе там? Що тоді робитимеш?
Мак знизав плечима.
— Відверто кажучи, не знаю, Віллі. Якось буду викручуватися.
Ти ж будеш беззахисний! Ніхто не знає, що йому спаде на думку. Візьми це. — Віллі підсунув пістолет із кулями ближче до Мака. — Тобі не обов’язково ним користуватися.
Мак іще раз подивився на пістолет і після деяких вагань обережно поклав його до кишені.
— Добре, вмовив. Лише про всяк випадок.
Мак повернувся по спорядження, взяв його в оберемок і пішов до джипа. Віллі підхопив рюкзак, який виявився важчим, ніж він очікував, і, ремствуючи, закинув його на плечі.
— Маку, якщо ти думаєш, що це Бог, навіщо стільки спорядження?
Мак сумно посміхнувся:
— Забезпечити тили. Ти розумієш, треба бути готовим до всього, що може або… не може статися.
Друзі вийшли з будинку й пішли стежкою до автівки. Віллі дістав з кишені ключі й віддав їх Маку.
— А де всі? — порушив тишу Віллі. — І що Нен думає про твій намір відвідати хижу? Маю великі сумніви, що їй ця ідея сподобалася.
— Нен із дітьми зараз гостюють у сестри на островах і… я нічого їй не сказав, — зізнався Мак.
Віллі був здивований.
— Як, у тебе ж ніколи не було від дружини жодних таємниць?! Не можу повірити, що ти їй збрехав.
— Я не брехав, — заперечив Мак.
— Ну, добре, вибач за дріб’язковість, — перебив Віллі. — Виходить, ти їй не брехав, але просто не сказав усієї правди. Вона зрозуміє все правильно. Авжеж! — він закотив очі.
Мак проігнорував цей випад і пішов до будинку, в кабінет. Там він узяв запасні ключі від вхідних дверей і машини, а також, після деяких вагань, бляшанку. Потім повернувся до Віллі.
— Слухай, а який, на твою думку, у нього вигляд? — раптом запитів Віллі, вишкіривши зуби.
— У кого? — не одразу зрозумів Мак.
— У Бога, звичайно. Яким він буде, якщо справді з’явиться? Я вже бачу, як ти до смерті лякаєш якогось туриста, запитуючи, чи не він Господь, і вимагаючи відповіді на всі твої запитання.
Мак посміхнувся.
— Не знаю. Можливо, він з’явиться у вигляді яскравого світла чи неспалимого куща. Відверто кажучи, я завжди уявляв його дідом із довгою сивою бородою, схожим на Гендальфа з «Володаря перснів».
Знову знизавши плечима, він віддав Віллі ключі, друзі обійнялися. Віллі сів у машину Мака й опустив скло зі свого боку.
— Якщо він справді з’явиться, передавай від мене вітання, – із посмішкою мовив Віллі. — Скажеш йому, що в мене самого є кілька запитань. І не налякай його. — Вони розсміялися. — А якщо серйозно, — вів далі Віллі, — то я хвилююся за тебе, брате. Було б добре, якби тебе хтось супроводжував, може, я, чи Нен, чи ще хтось. Сподіваюся, ти знайдеш там усе, що шукаєш. Обіцяю помолитись за тебе кілька разів.