Мак більше не думав про повернення додому. Його охопив такий жах, ніби він відкрив скриньку Пандори, опинившись у самісінькому центрі божевілля, щоб загубитися там назавжди. Він обережно обернувся, намагаючись не втрачати здорового глузду.
Проте розум відмовлявся вірити побаченому. Майже ніщо не залишилося таким, як раніше. Напівзруйнована хижа перетворилася на міцний і гарний зруб, збудований із цілих, оброблених руками колод, ідеально підігнаних одна до одної. Хижа стояла саме поміж ним і озером.
Ані темного й непривітного підліску, ані чагарників, ні шипшини, ні дерези — усе було досконале, як на листівці. Дим ліниво прокладав собі шлях із димаря у вечірнє небо, вказуючи на те, що всередині хтось був. До ґанку було прокладено доріжку, огороджену невисоким білим парканом. Звідкись долинав сміх, можливо, з будинку, але точно визначити було складно.
Мабуть, саме так люди божеволіють.
— У мене щось із головою, — прошепотів Мак, — цього не може бути. Тут все якесь несправжнє.
Це було місце, яке Мак міг би уявляти у своїх найсолодших снах, саме тому все здавалося ще підозрілішим. Природа була дивовижною, запахи — п’янкими. Ноги, наче мали власний розум і волю, понесли його назад, на подвір’я. Усюди росли квіти, а суміш їх ароматів із запахом духмяних трав викликала давно забуті спогади. Йому завжди казали, що минуле найкраще пригадується носом, що нюх найглибше досягає прихованої історії. У голові справді промайнули образи дитинства.
На порозі Мак знову зупинився. Усередині чітко лунали голоси. Він переміг раптове бажання втекти подалі, як хлопчисько, що влучив м’ячем у сусідський квітник.
— Але якщо всередині Бог, то багато користі від втечі все одно не буде.
Він заплющив очі, потряс головою, намагаючись з’ясувати, чи вдасться позбутися галюцинацій і повернутися до реальності. Коли він розплющив очі, усе залишилося на місці. Він зробив спробу простягнути руку й торкнутися дерев’яних перил. Вони точно здавалися справжніми.
Тепер перед Маком постала нова дилема. Що робити, коли опиняєшся перед дверима будинку, в цьому випадку хижі, де, ймовірно, перебуває сам Бог? Постукати? Напевно, він уже й так знає, хто стоїть на порозі. Може, просто зайти й назватися, але це видається не менш абсурдним. А як звернутися до Бога? Назвати його Батьком, Всемогутнім або просто Паном? Чи не краще буде впасти додолу та вклонитися? Та, відверто кажучи, чинити так у нього не було особливого бажання.
Поки Мак намагався відновити душевну рівновагу, гнів, який, як він вважав, повинен був уже померти, знову почав відроджуватися. Живлячись своєю люттю й взагалі не переймаючись тим, як назвати Бога, він сміливо підійшов до дверей. Вирішив гучно постукати й подивитися, що з цього вийде, але, як тільки він підніс кулак, двері самі відчинилися, й він зустрівся поглядом із огрядною негритянкою, яка радісно йому усміхалася.
Мак інстинктивно відскочив назад, але виявився недостатньо спритним. Із швидкістю, що не узгоджувалася з її розмірами, жінка подолала відстань між ними та обійняла Мака, відірвавши його від землі й розкрутивши, як дитя. Водночас вона не припиняла вигукувати його ім’я — Маккензі Аллен Філліпс — так, ніби зустрілася з улюбленим родичем, із яким давно не бачилася. Нарешті вона опустила Мака на землю і, поклавши руки йому на плечі, трохи відштовхнула, намагаючись добре розгледіти.
— Маку, дай-но роздивитися! — вигукнула вона. — Як ти виріс! Мені так хотілося з тобою побачитися. Як добре, що ти приїхав! О, як… як сильно я тебе люблю! — після цих слів вона знову прийняла його в свої обійми.
Маку відібрало мову. За кілька секунд ця жінка порушила всі правила суспільної пристойності, за якими він ховався. Однак те, як вона дивилася на нього й вигукувала його ім’я, також змусило його зрадіти, хоча він і гадки не мав, хто вона така.
Несподівано його приголомшив аромат, що йшов від неї. Це був квітковий запах із нотками гарденії та жасмину, безперечно притаманний парфумам матері, які він зберігав у своїй бляшанці. Він і так небезпечно балансував на краєчку прірви своїх емоцій, а тепер розлитий запах і спогади, що супроводжували цей аромат, остаточно розчулили його. Мак відчував тепло сліз, які мали ось-ось з’явитися в очах, ніби стукаючи в двері його серця. Здається, негритянка теж їх помітила.
— Усе добре, любий, можеш плакати… я знаю про твій біль, твій гнів і збентеження. Не соромся, плач. Для душі корисно інколи виливати воду, цілющу воду.