Мак відвернувся, трохи спантеличений, розуміючи, що поки не здатний уловити думку. Він розмірковував над почутим і дивився крізь вікно на дички в садку.
— Ви ж знали, що я приїду, правда? — запитав нарешті тихо.
— Звісно, знала, — відповіла жінка, продовжуючи поратися на кухні спиною до нього.
— То я міг і не приїжджати? У мене взагалі був вибір?
Тато подивилася на нього. Її руки були в борошні й тісті.
— Слушне запитання, але як далеко ти хотів би зайти? — вона не чекала на відповідь, знаючи, що у Мака її просто немає. Натомість запитала: — Гадаєш, що можеш поїхати?
— Припускаю, що так. Хіба ні?
— Звичайно, мені не потрібні полонені. Ти можеш вийти з цих дверей хоч зараз і повернутися до свого порожнього будинку. Або піти з Віллі в «Грайнд» трохи відпочити. Навіть якщо я знала, що ти приїдеш із цікавості, хіба це позбавляє тебе можливості піти геть?
На якусь мить вона зупинилася, потім знову почала поратися на кухні, й далі розмовляючи з Маком через плече.
— Або ж, коли хочеш трішечки розібратися в цьому питанні, можемо поговорити про природу самої свободи. Хіба свобода означає, що ти можеш робити все, що заманеться? Ми також можемо звернути увагу на обмеження, які позбавляють цієї свободи. Це і генетичний спадок, і ДНК, і метаболічна унікальність, і кванти, що функціонують на рівні елементарних часточок, за якими лише я постійно спостерігаю. Предметом обговорення може бути хвороба душі, що зв’язує зсередини, або соціальний вплив, або звички, що торують стежки до твого розуму. А реклама, пропаганда й стереотипи? Що таке свобода з огляду на розмаїття цих обмежень і впливів? — зітхнула жінка.
Мак стояв, не знаючи, що й сказати.
— Лише я можу звільнити тебе, але свобода не діє з примусу.
— Не розумію, — відгукнувся Мак, — я не розумію навіть того, про що ви тільки-но говорили.
Жінка усміхнено подивилася на нього.
— Я знаю. Я й не сподівалася, що ти мене зрозумієш. Я говорила на майбутнє. Зараз ти навіть не усвідомлюєш, що свобода — це тривалий процес, який ніколи не припиняється.
Вона ніжно взяла руки Мака в свої, білі від борошна, і, дивлячись йому у вічі, мовила:
— Маккензі, тебе звільнить лише Істина, і в цієї Істини є ім’я. Він ось там, у майстерні, обсипаний тирсою. Все в ньому. Свобода — це процес, що випливає зі стосунків із ним. Тоді те, що вирує всередині, почне виходити назовні.
— Звідки ви знаєте, що я відчуваю? — запитав Мак, зазирнувши жінці в очі.
Тато не відповіла. Лише подивилася на свої руки. Його погляд простежив за її, і Мак побачив на зап’ястях шрами і подумав, що вони, мабуть, точнісінько такі, як в Ісуса. Жінка дозволила йому обережно торкнутися шрамів, що залишилися від глибоких ран, потім він знову подивився їй в очі. По її щоках текли сльози, вони залишали борозни на обличчі, вкритому борошном.
— Ти ж не думаєш, що вибір мого сина нам нічого не коштував? Любов завжди залишає слід, — мовила вона тихо, – ми ж були там разом.
Здивуванню Мака не було меж.
— На хресті? Зачекайте, я думав, що Бог залишив його. Ви ж знаєте: «Боже мій, Боже мій, чому Ти залишив мене?» – Це були слова зі Святого Письма, які переслідували Мака впродовж усього періоду Великого Суму.
— Ти не розумієш прихованої тут таємниці. Незалежно від того, що він відчував у той момент, насправді я ніколи не залишала його.
— Як ви можете таке казати? Його було покинуто напризволяще, як, до речі, й мене!
— Маккензі, я ніколи його не залишала і тебе також.
— Не бачу в цьому жодного сенсу, — відрізав Мак.
— Я знаю, але на все свій час. Поміркуй ось про що: якщо те, що ти бачиш, — суцільний біль, можливо, він затуляє мене?
Мак нічого не відповів, і жінка знову заходилася готувати, ніби даючи йому час для роздумів. Здавалося, вона готує кілька страв одночасно, додаючи різні складники та спеції. Наспівуючи якусь коротеньку, але нав’язливу мелодію, вона доліпила пиріг і поставила його в духовку.
— Не забувай, що історія не завершилася відчуттям самотності. Він спромігся відшукати шлях, який привів його в мої обійми. О, яка це була мить!
Мак обіперся об стіл, не в змозі впоратися зі своїм здивуванням. Почуття й думки злилися в одно. Частина його єства хотіла повірити тому, що казала Тато. Друга заперечувала: «Ні, не може бути!».