— Елозія, — шанобливо долинуло з темряви. — Це надзвичайне ім’я. Ел означає «Бог-Творець», а озія — «буття», або «те, що є справжнім». Отже, це ім’я загалом означає «Бог-Творець, який справді існує». Також чудове ім’я.
Якусь хвилину, поки Мак міркував над почутим, панувала тиша.
— Де тоді опинилися ми? — У Мака було відчуття, ніби ставить це запитання від імені всього людства.
— Там, де й повинні бути — в епіцентрі нашої любові й сподівань.
Знову запанувала тиша, а тоді несподівано пролунало:
— Сподіваюся, цього мені цілком вистачить.
Ісус усміхнувся.
— Радий це чути. — Вони обидва вибухнули сміхом.
Деякий час мовчали. Тиша спала на місцину, наче ковдра, і все, що Мак міг чути, — плескіт хвиль о берег. Саме Мак знову порушив мовчання.
— Ісусе!
— Слухаю, Маккензі.
— Одна річ у тобі мене чомусь здивувала.
— Справді? Що саме?
— Я очікував, що для людей ти будеш більш… більш вражаючим.
Ісус усміхнувся.
— Вражаючим… для людей? Ти маєш на увазі гарним?
— Я хотів сказати це іншими словами, але в цілому так. Я чомусь думав, що ти повинен бути ідеальним чоловіком спортивної статури й привабливої зовнішності.
— Це стосується мого носа?
Мак не знав, що відповісти. Тоді Ісус, сміючись, сказав:
— Ти ж пам’ятаєш, що я єврей. У мого дідуся по матері був величезний ніс. Насправді, всі чоловіки в нашій родині по матері мали великі носи.
— Я думав, що в тебе буде привабливіша зовнішність.
— За чиїми стандартами? До речі, коли ти по-справжньому мене пізнаєш, тобі буде взагалі байдуже до мого вигляду.
Ці слова, хоча й мовлені доброзичливо, вразили до глибини душі. Вразили, але чим саме? За кілька секунд Мак усвідомив, що він, мабуть, насправді не знав Ісуса таким, яким він є. Можливо, те, що він знав, було іконою, ідеалом, образом, за допомогою якого Мак намагався зрозуміти смисл духовності, але аж ніяк не реальною людиною.
— Що це означає? — запитав він. — Ти сказав, що, якби я пізнав тебе по-справжньому, то мені було б цілком байдуже до твого вигляду…
— Усе дуже просто. Існування завжди виходить за межі зовнішності — того, що тобі лише видається. Щойно ти починаєш розуміти істоту, не зважаючи на її привабливе чи, навпаки, непривабливе за твоїми стандартами обличчя, зовнішність відходить на другий план, а потім і взагалі зникає. Ось чому Елозія таке чудове ім’я. Бог, який є основою всього сущого, перебуваючи всередині й зовні, а також пронизуючи все довкола, врешті-решт проявляється як реальність, а зовнішнє, яке затуляє цю реальність, втрачає значення.
Поки Мак обмірковував слова, сказані Ісусом, панувала тиша. За кілька хвилин він ризикнув поставити ще одне запитання:
— Ти також сказав, що я насправді тебе не знаю. Гадаю, було б значно простіше пізнати тебе, якби ми завжди могли так спілкуватися.
— Знаєш, ситуація, в якій ти перебуваєш, особлива. Ти справді опинився в пастці болю, якого ми прагнемо допомогти тобі позбутися. Тільки не думай, що наші стосунки менш реальні тому, що я невидимий. Вони просто інакші, від чого стають ще реальнішими.
— Як таке може бути?
— Від самого початку у мене була єдина мета — щоб я перебував у тобі, а ти — в мені.
— Зачекай. Зачекай хвилину. Як таке може бути? Якщо ти досі повністю людина, як ти можеш перебувати в мені?
— Незбагненно, так? А це — Татове диво. Це сила Сарайю, мого Духа, Духа Божого, який відновив давно втрачений союз. Щодо мене, то це моє повсякденне рішення — жити як повноцінна людина. Я повністю Бог, але й повністю людина. Я ж кажу, це — Татове диво.
Мак лежав у нічній темряві й уважно слухав.
— Ти ж говориш зараз про справжнє перебування в людині, а не про якусь тимчасову абстрактну річ?
— Звичайно, — відповів Ісус упевнено. — Заради цього все й існує. Створені з матерії люди одного дня зможуть сповнитися духовним життям, моїм життям, що, відповідно, неможливо здійснити без динамічної й активної єдності.
— Неймовірно! — тихо вигукнув Мак. — Нічого не розумію. Мені треба подумати. І цілком можливо, що в мене з’являться нові запитання.
— У тебе є ціле життя, щоб одержати на них відповіді, – засміявся Ісус. — Але досить про це. Милуймося краще зоряним небом.
Мак лежав нерухомо в цілковитій тиші, дозволивши безмежному простору й розсіяному світлу увійти в нього своєю величчю, а відчуттям — розчинитися серед зірок. Він думав, що все відбувається заради нього… заради всіх людей… Здавалося, минуло чимало часу, коли Ісус знову порушив мовчання.
— Мені ніколи не набридає дивитися на зорі, на це диво або марнотратство Творіння, як назвав його один наш брат. Таке елегантне, сповнене прагнень і краси просто тепер.