Поступово очі відходили від шоку, викликаного різким переходом від денного світла до тіні смертної, а за якусь хвилю звикли настільки, що Мак зміг розгледіти коридор ліворуч від себе, куди й попрямував. Поки він ішов, яскраве світло позаду тьмяніло, його змінив слабкий відблиск від стін десь попереду.
Через сто футів тунель іще раз повернув ліворуч, і Мак опинився перед входом у велику печеру, яка спершу здалася йому безмежним відкритим простором. Враження підсилювалося завдяки єдиному джерелу світла. Це було тьмяне мерехтіння, що розсіювалося футів на десять у всіх напрямках. Далі Мак нічого, крім темряви, не бачив. Повітря було важке й задушливе та ще й таке холодне, що його майже неможливо було вдихати. Він подивився під ноги та з полегшенням помітив своє бліде відображення — підлога виявилася не брудною й кам’яною, а відшліфованою, гладенькою й темною, мов слюда.
Мак сміливо ступив уперед та помітив, що коло світла рушило разом із ним, освітлюючи деяку площину попереду. Він відчув себе впевненіше й почав повільно просуватися в тому ж напрямку, що й раніше, зосереджуючи погляд на підлозі, оскільки побоювався, що вона будь-якої миті може провалитися під його ногами. Він так уважно стежив за своїми кроками, що несподівано наштовхнувся на якийсь предмет і ледь не впав.
Це був стілець, на вигляд — зручний, дерев’яний, він стояв посередині… порожнечі. Мак вирішив присісти й трохи зачекати. Як тільки він це зробив, світло, що його супроводжувало, посунулося вперед, ніби запрошуючи продовжувати шлях. Прямо перед собою Мак помітив великий чорний стіл, на якому, однак, нічого не лежало. Коли світло зупинилося, він із подивом скочив на ноги, бо побачив… її. За столом сиділа висока приваблива жінка зі шкірою оливкового кольору та витонченими латиноамериканськими рисами обличчя, її чорне вбрання переливалося оксамитом. Вона сиділа рівно й велично, наче головний суддя. Її вигляд вражав, навіть захоплював подих.
«Яка ж вона гарна, — подумав Мак. — Ось чого прагне хтивість, але ніколи не досягає. Роздивитися її обличчя виявилося непросто, адже при такому тьмяному освітленні волосся з одягом зливалося в одне ціле. Очі виблискували, навіть спалахували, наче вікна до безмежного нічного неба, що відбиває світло з невідомого внутрішнього джерела.
Мак вирішив мовчати, бо боявся, що приміщення, в якому він перебуває, поглине його голос. Він лише подумав: «Я схожий на Міккі Мауса, який збирається порозмовляти з Паваротті». Це змусило його усміхнутися. Ніби поділяючи його задоволення від уявлення цього гротескного образу, жінка усміхнулась у відповідь, і відразу помітно посвітлішало. Цього виявилося достатньо, аби Мак зрозумів, що на нього тут чекали. Жінка здавалася напрочуд знайомою. Склалося таке враження, що він міг із нею десь зустрічатися раніше, хоча був переконаний, що цього ніколи не траплялося.
— Дозвольте запитати… а ви хто? — промимрив Мак, власний голос здався йому дуже схожим на голос Міккі Мауса: він ледь порушив величний спокій кімнати і стих у залишках відлуння.
Відповіді так і не почув.
— Ти розумієш, чому ти тут? — її голос ніжно вивітрив його запитання з приміщення, ніби вітер, що здмухує пилюку.
Мак відчував, як її слова дощем спадають на його голову та стікають по спині, викликаючи приємне щипання. Він затремтів і вирішив сам більше ніколи не ініціювати розмову. Мак прагнув, щоб говорила вона, з ним чи з кимось іншим, аби тільки він міг чути її голос. Але вона мовчала.
— Ви знаєте, — голос Мака пролунав так насичено й звучно, що хотілося озирнутися й подивитися, хто це сказав. Але він чомусь усвідомив, що вимовлені ним слова — це правда… Вони пролунали, як правда. — Я й гадки не маю, — додав він, затинаючись і опускаючи очі додолу. — Мені ніхто цього не сказав.
— Добре, Аллен Філліпс Маккензі, — засміялася вона, змусивши його швидко підняти голову. — Я тут для того, щоб тобі допомогти.
Якби у веселки чи квітки був голос, то він пролунав би саме так. Це була справжня злива світла, запрошення до розмови, і Мак сміявся разом із нею, навіть не розуміючи, чому він це робить.
Незабаром знову запала тиша, й обличчя жінки, загалом привітне, стало суворим, наче вона прозирала крізь усе вдаване й поверхове всередину його єства — в глибини, про які рідко, якщо й взагалі, говорять.