Звинувачення відбилося луною одночасно від усіх стін печери. Поки Мак стояв, розлючений і готовий щомиті вибухнути від обурення, жінка залишалася взірцем спокою й стриманості. Вона повільно підвелася зі стільця, обійшла навколо нього, зупинившись за високою спинкою. Тоді жестом запросила:
— Чому б тобі не присісти?
— Невже через відвертість на тебе чекає розпечений стілець? — саркастично пробурмотів Мак, проте так і не зрушив з місця, й далі дивлячись на неї.
— Маккензі, я тобі вже казала, чому ти тут опинився. Це трапилося не лише через дітей. Ти тут, щоб постати перед судом.
Не встигла луна від цих слів розбігтися навколо, як на Мака накотилася хвиля страху. Він запанікував і впав на стілець. Тієї ж миті він відчув себе винним. У розумі, наче пацюки перед штормом, забігали думки про минуле. Намагаючись урівноважити свої відчуття й спогади, він вчепився за бильця стільця, на якому сидів. Раптом усвідомив, якої нищівної поразки зазнав як людина, і десь у закутку свідомості почув, як чийсь голос наспівував список його гріхів, і що довше це тривало, то більше його проймав жах. Захищатися було нічим. Він знав, що то був кінець.
— Маккензі… — почала вона, але він перебив.
— Я зрозумів. Я помер, чи не так? Ось чому я бачу Тата, Ісуса — усе тому, що я мертвий! — Мак відкинувся на спинку стільця й подивився догори, у темряву, готовий до того, що його знудить. — Не можу повірити. Я ж нічого не відчув, — він подивився на жінку, яка терпляче за ним спостерігала. – І скільки я вже мертвий? — поцікавився він.
— Маккензі, — знову почала вона, — шкода тебе розчаровувати, проте в своєму світі ти навіть не спиш. Ти просто не так зро…
Мак знову не дав закінчити.
Я що — не помер? — він скочив на ноги, не вірячи в те, що почув. — Ви хочете сказати, що я живий, і все це відбувається насправді? Але ж ви запевнили, що я маю зараз постати перед судом!
— Так, — підтвердила вона сухо, але з подивом у голосі. — Макке…
— Судом? Я ж іще не помер! — Мак втретє перебив її. Поступово усвідомлюючи почуте, він відчув, як паніка обертається на гнів. — Хіба це справедливо?! — він також розумів, що емоції тут не допоможуть. — Хіба люди постають перед судом іще до смерті? А якщо я розкаюся? Якщо моє життя стане кращим? Що тоді?
— Тобі є в чому каятися, Маккензі? — запитала жінка, вибух його емоцій не справив на неї жодного враження.
Мак знову повільно опустився на стілець. Він втупився поглядом у гладеньку поверхню підлоги, потім похитав головою, не знаючи, що відповісти.
— Не знаю, з чого почати, — промимрив він. — У мене в душі такий безлад.
— Я знаю, — Мак підвів очі й побачив, що жінка усміхається. — Дивовижний, руйнівний безлад, Маккензі, але ти тут не для каяття, принаймні не так, як спадає тобі на думку. Ти тут не для того, щоб тебе судили.
— Як? — знову вирвалося в Мака. — Мені здалося, саме це я почув…
— … Що ти тут для суду? — вона була спокійною й незворушною, наче літній вітер. — Ти не помилився, але судити сьогодні будуть не тебе. — Мак глибоко зітхнув, відчувши деяке полегшення.– Ти сам будеш суддею!
Живіт зсудомило, коли прийшло усвідомлення цих слів. Нарешті погляд Мака знову впав на стілець, який, вірогідно, був призначений для нього.
— Я? Чому я? Ні, я не хочу… Я не вмію судити.
— О, це не зовсім так, — пролунала швидка відповідь, цього разу з відтінком сарказму. — За час, який ми провели разом, ти вже довів свою здатність учитися. Ба більше, в житті судив багатьох. Ти судив учинки, навіть мотиви інших, ніби справді знав, чим вони керувалися. Ти судив колір шкіри, мову й запах тіла. Ти судив історію й стосунки. Ти висловлював свою думку про цінності чужого життя на підставі власного уявлення про прекрасне. Якщо відверто, то в цих справах у тебе багатий досвід.
Мак відчув, що зашарівся. Він був змушений визнати, що в минулому часто засуджував інших. Але ж вони чинили так само! Чому б не робити висновки про інших, зважаючи на вплив, який вони справляють на нас? Адже погляд на навколишній світ повинен бути егоцентричним. Він підвів очі, але, побачивши, що вона уважно на нього дивиться, знову опустив їх додолу.
— Скажи, будь ласка, — попросила жінка, — за якими критеріями ти висловлюєш свої судження?
Мак спробував витримати її погляд, але дуже швидко зрозумів, що, коли дивиться їй в очі, то не в змозі міркувати послідовно й логічно — думки одразу розбігаються. Тому він став дивитися в дальній темний закуток печери, аби тільки прийти до тями.
— Нічого вартого уваги, здається, й не згадаю, — нарешті визнав Мак із тремтінням у голосі, — свого часу мої судження здавалися виправданими й справедливими, проте зараз…