— Звісно, що здавалися, — вона вимовила це як щось звичайне, повсякденне, не звертаючи жодної уваги на його збентеження та явний сором. — Засудження передбачає вищість судді над підсудним. Сьогодні, до речі, у тебе буде гарна нагода продемонструвати всі свої вміння та навички. Ну ж бо, – запросила вона, поплескуючи по спинці стільця, – я хочу, щоб ти присів ось тут. Негайно.
Не без вагань Мак пішов до стільця, який на нього чекав. Здавалося, що з кожним кроком він зменшується… Або це вона збільшувалася разом із стільцем. Він так і не зрозумів. Видерся на стілець, ноги ледь торкалися підлоги. Сидячи за таким величезним столом, він почувався дитиною.
— Добре, а що я буду судити? — запитав Мак і обернувся, щоб добре її бачити.
— Не що, а кого.
Відчуття дискомфорту посилювалося, не допомагав навіть королівський трон, на якому він сидів. Хіба він мав право когось судити? Певною мірою він, звісно, завинив, засуджуючи майже кожного, кого знав чи не знав особисто. Він усвідомлював провину навіть за свій егоцентризм. Як він може насмілитися судити інших? Усі його судження були поверховими, побудованими на зовнішньому вигляді чи вчинках, факти тлумачилися відповідно до настрою, а упередженість ставала в пригоді, щоб звеличитися в очах інших, відчути захищеність чи причетність до чогось важливого.
І ще він розумів, що починає панікувати.
— Твоя уява, — призупинила вона вир його думок, — тобі зараз не допоможе.
— Ну ось і все, Шерлоку, — спало на думку, але вголос прозвучало безпорадне:– Я не зможу.
— Зможеш чи не зможеш — це ми ще з’ясуємо, — заперечила вона з усмішкою, — до того ж, я не Шерлок.
Мак зрадів, що темрява допомогла приховати збентеження, яке його охопило. Мовчання тривало довше, ніж було насправді потрібно, аби сформулювати й поставити наступне запитання:
— І кого ж мені доведеться судити?
— Бога… і людей, — жінка промовила ці слова так, наче в них не було нічого особливого. Вони просто злетіли з її язика. Видавалося, що вона казала їх ледь не щодня.
Мак був спантеличений.
— Ви, мабуть, жартуєте! — вигукнув він.
— А чому ні? У світі є чимало людей, які, на твою думку, заслуговують на осуд. Тому має ж бути кілька винних в усіх завданих стражданнях. Що скажеш про багатіїв, які об’їдають бідних? А про тих, хто посилає дітей на війну? А про чоловіків, які постійно б’ють своїх жінок? А про батьків, котрі знущаються над своїми дітьми лише для того, щоб угамувати власний біль? Хіба їх усіх не потрібно судити, Маккензі?
Мак відчув, як неприборканий гнів, наче хвиля, виринає з глибин його єства. Він посунувся до спинки стільця, намагаючись утримати рівновагу й не заточитися від напливу образів, що заполонили розум, але відчув, що таки втрачає самоконтроль. Живіт знову зсудомило, руки стиснулися в кулаки, дихання стало переривистим.
— А як щодо чоловіка, який полює за невинними маленькими дівчатами? Що скажеш? Чи заслуговує він на покарання?
— Так, — заволав Мак, — нехай горить у пеклі!
— Він точно винний у твоїй втраті?
— Так!
— А твій батько, який перетворив життя свого сина на суцільний жах?
— Так, він теж!
— Як далеко нам доведеться просунутися, Маккензі? Спадок поламаних людських життів приведе нас до Адама. Що робити з ним? Навіщо взагалі зупинятися? Як щодо Бога? Це ж він у всьому винний. Він усе почав.
У Мака запаморочилася голова. Він не почувався суддею, радше — підсудним.
Жінка невблаганно продовжувала:
— Хіба це не той глухий кут, в якому ти опинився, Маккензі? Хіба не це живить твій Великий Сум? Хіба не криється тут проблема твоєї недовіри до Бога? Такий батько, як ти, звісно, може засуджувати Бога Отця!
Гнів знову збурився в ньому, як шалене полум’я. Йому закортіло заперечити, але вона ж казала правду, тому сперечатися не було сенсу.
Жінка вела далі:
— Хіба ти не скаржився, Маккензі, що Бог зрадив тебе й твою Міссі? Що від самого початку Господь знав про день, коли Міссі буде вбито, і все одно створив цей світ? А згодом дозволив якомусь збоченцю вирвати її з твоїх люблячих рук, хоча міг зупинити його? Хіба не Бог винний у всьому, Маккензі?
Від шквалу спогадів всі почуття змішалися, і Мак уп’явся поглядом у підлогу. Нарешті він показав на жінку пальцем і вимовив голосніше, ніж хотів:
— Так, Бог винний! — обвинувачення пролунало в кімнаті, наче удар молотка, що ознаменував судовий вирок душі.
— Отож, — сказала вона незворушно, — якщо ти так легко судиш Бога, то, мабуть, так само легко зможеш судити світ. Тепер ти повинен обрати двох зі своїх дітей, які проведуть вічність із Богом на новому небі й новій землі, але лише двох.