Біля хижі витав запах коржиків, гарячої здоби та ще чогось смачненького. Після обіду, згідно із часовим виміром Сарайю, минула, мабуть, лише година, але Макові здалося, що він не їв цілу вічність. Навіть якби він був сліпий, і тоді легко знайшов би дорогу до кухні. Але коли він увійшов усередину, то розчарувався й здивувався: кімната була порожньою.
— Тут є хто-небудь?
— Я на ґанку, Маку, — крізь відчинене вікно почувся голос Тата. — Візьми щось попити й приходь до мене.
Мак налив собі кави та вийшов на ґанок. Тато із заплющеними очима відпочивала в старому кріслі-гойдалці й насолоджувалася теплим сонячним промінням.
— Що діється? У Бога є час засмагати на сонці? У вас більше немає чим зайнятися?
— Маку, ти навіть не уявляєш, що я зараз роблю.
Напроти стояло ще одне крісло, і, коли Мак у ньому вмостився, вона розплющила одне око. Їх розділяв невеличкий стіл із тацею, повною апетитної випічки з маслом, джемом і желе.
— Чудово пахне! — не втримався Мак.
— Пригощайся. Цей рецепт я запозичила у твоєї прапрапрабабусі. З усякої всячини, — усміхнулася вона.
Мак не знав, що означає «з усякої всячини», але, оскільки це сказав Бог, вирішив не перейматися. Він узяв один коржик і, нічим не намастивши, відкусив шматочок. Коржик був іще теплий, тільки-но з печі, тому просто розтанув у роті.
— Оце коржик! Яка смакота! Дякую!
— Подякуєш своїй прапрапрабабусі, коли з нею побачишся.
— Сподіваюся, — сказав Мак, не припиняючи жувати, — це станеться не дуже скоро.
— А ти хотів би дізнатися, коли саме? — запитала Тато, грайливо підморгнувши, а тоді знову заплющила очі.
Смакуючи наступного коржика, Мак набрався хоробрості висловити найпотаємніше:
— Тату, — покликав він і вперше, назвавши Бога Татом, не зніяковів.
— Так, Маку? — відгукнулася вона, розплющила очі й приязно усміхнулася.
— Я був несправедливим.
— Гм-м-м… Софія, мабуть, достукалася до тебе.
— Це точно. Я й гадки не мав, що мені доведеться бути твоїм суддею. Звучить досить нахабно.
— Егеж, так воно і є, — погодилася Тато.
— Вибач, я просто не знав… — Мак сумно похитав головою.
— Це вже в минулому, нехай там і залишається. Я не хочу, щоб ти про щось шкодував, тільки хочу, щоб ми продовжували зростати разом.
— Я теж цього бажаю, — сказав Мак і потягнувся по наступний коржик. — А ви самі не скуштуєте?
— Їж! Знаєш, як це буває, — почнеш готувати, скуштуєш те, потім се і врешті зіпсуєш апетит. А ти не соромся, — вона підсунула тацю ближче.
Мак узяв іще один коржик і відкинувся на спинку, щоб насолодитися ним сповна.
— Ісус сказав, що це ви дозволили мені побачитися з Міссі. Навіть не знаю, як вам дякувати.
— Нема за що, любий. Мені це теж принесло радість! Не могла дочекатися, поки ви зустрінетесь.
— Шкода, що тут не було Нен.
— Тоді все було б просто ідеально, — схвильовано погодилася Тато.
Мак сидів мовчки, не розуміючи, що вона мала на увазі та як на це реагувати.
— Хіба Міссі не особлива? — вона похитала головою. — Я так, так сильно її люблю!
— Я теж! — Мак засяяв від щастя, згадавши про принцесу біля водоспаду. Принцеса? Водоспад? Постривай!
Тато спостерігала, як в нього в голові все поступово стає на свої місця.
— Ви точно знаєте про захоплення моєї доньки водоспадами, зокрема легендою про принцесу з племені малтнома, – Тато кивнула. — Ось до чого це все! Їй довелося померти, щоб я міг змінитися?
— Ти що, Маку! — Тато нахилилася вперед. — Я ніколи не вдаюся до таких кроків.
— Але їй так подобалася ця історія…
— Ця історія не могла не подобатися. У такий спосіб Міссі усвідомила й оцінила те, що Ісус зробив для неї і для всіх людей. Розповіді про тих, хто добровільно віддав життя за інших, наскрізні в літературному спадку всіх часів і народів, виявляють вашу потребу й моє прагнення.
— Але якби вона не померла, мене б тут зараз не було…
— Маку, страшні трагедії я обертаю на добро, але це не означає, що я їх влаштовую. Навіть не думай, що, коли я чимось користуюсь, то сама це й зумовила чи обов’язково потребую цього для досягнення своїх цілей. Такий погляд формує хибне уявлення про мене. Благодать не залежить від страждань, але саме в стражданнях вона виявляється в усій повноті.
— Уже легше. Мене мучила думка, що, можливо, мій біль укоротив їй життя.
— Вона не твоя жертва, Маку. Вона — твоя радість. У цьому був сенс її існування.
Мак знову відкинувся в кріслі, милуючись краєвидами, що відкривалися з ґанку.
— Я почуваюся таким наповненим!