Нен витримала паузу й глибоко зітхнула. Вона притишила голос, розмовляючи майже пошепки. Здавалося, слухавку з іншого боку було прикрито рукою.
— Якби я знала, Маку… До неї звертаєшся, як до стіни. Хай би що я робила, вона не реагує. Коли ми спілкуємося з родичами, вона начебто оживає, але згодом знову занурюється в себе. Не знаю, що й удіяти. Я постійно молюся, щоб Тато допоміг нам. Але, здається, він не чує, — додала Нен після паузи.
«Тато» було улюбленим звертанням Нен до Бога, що відображало всю насолоду від її спілкування з ним.
— Люба, я впевнений, Бог знає, що робить. Усе буде добре. – Слова лунали без особливої втіхи, проте Мак сподівався, що вони зменшать хвилювання в її голосі.
— Я знаю, — зітхнула Нен, — хочеться, щоб він відповів швидше.
— Мені теж, — це було все, що Мак спромігся сказати. — Залишайся з дітьми в Арлін та Джиммі. І не забудь передати їм вітання та подяку від мене.
— Добре, любий, маю допомагти в пошуку свічок, щоб бути напоготові, якщо раптом зникне світло. Тобі, мабуть, теж варто це зробити. У нас є кілька в підвалі над умивальником. До речі, у холодильнику залишився пиріг, який ти можеш розігріти. Впораєшся?
— Так, що постраждало найбільше, то це моя пиха.
— Не переймайся. Сподіваюся, вранці побачимось.
— Добре, телефонуй, коли щось буде потрібно.
Поклавши слухавку, Мак зрозумів, що сказав дурницю, справжню чоловічу дурницю. Наче він справді міг їм чимось допомогти.
Мак сів і почав роздивлятися записку. Впорядкувати какофонію емоцій, збентеження та неприємних асоціацій, що роїлися в голові, було нелегко. Мільйони думок неслися із шаленою швидкістю. Зрештою він утомився, згорнув листа, поклав його до невеличкої бляшанки на столі та вимкнув світло.
Мак спромігся розігріти їжу в мікрохвильовці, потім пішов у вітальню, захопивши із собою кілька ковдр із подушками. Зиркнувши на годинник, зрозумів, що улюблене шоу Білла Мойєра, яке він намагався ніколи не пропускати, тільки-но розпочалося. Білл Мойєр захищав і людей, і правду та був одним із відомих телеведучих, із ким Мак хотів би познайомитися особисто. У сьогоднішній програмі він мав розповідати про нафтового магната Буна Пікенса, який почав видобувати воду.
Не відриваючись від екрана, Мак дістав із протилежного кінця стола фотографію маленької дівчинки та притиснув її до грудей. Другою рукою він підтягнув ковдру до підборіддя та зручніше всівся на дивані.
Незабаром, коли в новинах розповідали про старшокласника із Зімбабве, якого побили за спробу виступити проти урядової політики, повітря наповнилося лагідним хропінням. Мак уже залишив кімнату і поринув у боротьбу зі своїми снами. Можливо, цього разу не буде кошмарів, лише картини льоду, дерев і земного тяжіння.
2. У ТЕМРЯВІ
Ніщо не робить наc самотніми так, як наші таємниці.
Поль Турньє
Уночі долиною Віллемітт несподівано пронісся теплий вітер чинук, звільняючи від крижаних лещат бурі все, окрім затінених закутків. За добу потеплішало і стало, як на початку літа. Мак проспав майже до обіду. Це була одна з таких швидкоплинних ночей, коли навіть нічого не сниться.
Мак нарешті сповз із канапи, він був трохи розчарований, що льодяні примхи природи так швидко зникли, однак Нен із дітьми мала приїхати менш ніж за годину, і це тішило. Спершу довелося пережити очікувані нарікання через неприбраний одяг, потім почути «охання» та «ахання», викликані оглядом рани на голові. Така увага Маку подобалася: Нен швиденько його нагодувала, рану обробила, а одяг – випрала. Про записку він намагався не згадувати, хоча повністю викреслити її з пам’яті не вдавалося. Мак досі не знав, що думати, а вплутувати Нен у цю історію не хотілося, надто, якщо йшлося про чийсь злий жарт.
Невеликі негоди, як-от крижана буря, хоча б на короткий час стають бажаним порятунком від нав’язливої присутності давнього знайомого — Великого Суму, як називав його Мак. Невдовзі після літа, коли зникла Міссі, Великий Сум ліг на його плечі невидимим, проте цілком відчутним тягарем. Від цієї ваги його зір затуманився, а плечі — згорбилися. Усі спроби скинути із себе цей тягар виснажували, здавалося, руки були затиснуті в гнітючих обіймах розпачу, а відчай устиг стати частиною Мака. Із тягарем, що нагадував свинцевий одяг, він працював, їв, любив, мріяв, відпочивав, щодня перебуваючи під владою пригнічення, яке знебарвлювало життя.