Нарешті вони змогли підвестися. Батько притиснув до себе сина так, як ніколи раніше. Лише тоді Мак почув спів, який, лунаючи звідусіль, ставав дедалі гучнішим. Музика наповнила святе місце, де вони перебували. Обійнявшись, вони слухали пісню примирення, що осяяла небосхил, і не могли говорити через сльози. Над дітьми, особливо тими, які колись страждали найбільше, з’явився фонтан у вигляді арки з дивовижних барв. Вітер переносив вогонь від дитини до дитини, аж поки вся лука переповнилася світлом і співом.
Мак чомусь усвідомлював, що час із батьком промайне швидко і поспілкуватися їм не вдасться. Якимось дивом він відчував, що ця зустріч важила дуже багато і для його батька, і для нього. Невідома раніше внутрішня легкість спричинила справжню ейфорію. Мак поцілував тата у вуста, розвернувся й попрямував до невеличкого пагорба, де на нього чекала Сарайю. Простуючи крізь ряди дітей, Мак відчував їхні дотики, осяйні кольори огортали його й одразу зникали. Його чомусь усі тут знали й любили.
Коли Мак, ридаючи, дістався місця, де стояла Сарайю, вона його обійняла. Він зумів трохи заспокоїтися й озирнувся, щоб знову поглянути на луку, озеро, нічне небо. Усюди панувала тиша. Вочевидь, усі перебували в очікуванні. Несподівано праворуч із темряви з’явився Ісус, і натовп вибухнув. Ісус, безсумнівно, мав вигляд володаря Всесвіту: на плечах у нього було просте білосніжне вбрання, на голові — золота корона.
Він прямував стежкою в самий центр усього Творіння – Бог, який є людиною, і людина, яка є Богом. Гобелен любові, зітканий зі світла й кольору, запрошував його йти вперед. Одні вигукували зізнання в любові, інші — стояли з піднятими вгору руками. Чимало з тих, чиї кольори були найбагатшими, упали долілиць. Усе, що дихало, співало пісню нескінченої любові та вдячності. Всесвіт був таким, яким його створили.
Увійшовши всередину, Ісус подивився навколо. Його погляд зупинився на Макові, що стояв на пагорбі.
— Маку, я люблю тебе особливо, — прошепотів він на вухо.
Мак не витримав і теж упав долілиць, умиваючись сльозами щастя. Огорнутий любов’ю та ніжністю Ісуса, він не міг поворухнутися.
Тоді він почув, як Ісус чітко й гучно, проте досить лагідно запросив:
— Прийдіть!
Усі так і вчинили. Спочатку діти, потім дорослі підійшли до Ісуса настільки, наскільки потребували, аби спілкуватися, сміятися, співати разом із ним. Час, здавалося, зупинився, а небесна вистава тривала. Після цього всі, окрім вартових із блакитними вогнями й тварин, по черзі почали покидати луку. Птахи та звірі також стали повертатися до своїх гнізд, барлогів і пасовиськ після того, як Ісус став посеред них і назвав кожного по імені.
Мак стояв нерухомо, намагаючись збагнути те, що сягало понад його розуміння.
— Я не міг собі такого навіть уявити, — прошепотів він, похитавши головою. — Незбагненно!
Сміх Сарайю здійняв бризки кольорів.
— Тільки уяви, Маккензі, що було б, якби я торкнулася не лише твоїх очей, а й носа, язика та вух.
Нарешті вони знову залишилися самі. Крик дикої гагари, що лунав по той бік озера, здавалося, повідомляв про завершення свята. Вартові зникли одночасно. Було чути лише хор цикад і жаб, що продовжували своє поклоніння на березі й навколишніх луках. Не вимовивши жодного слова, троє друзів Мака вирушили до хижі, яка знову з’явилася в полі зору. Хтось наче опустив завісу, і зір став нормальним. Він переживав втрату, бажав усе повернути назад, навіть засумував. Але підійшов Ісус, узяв його за руку й потиснув її, даючи знати, що все сталося так, як мало бути.
16. СКОРБОТНИЙ РАНОК
Безмежний Бог може віддати усього Себе
Своїм дітям, Він не роздає Себе по частинах,
але дарує Самого Себе до решти кожній людині,
наче вона одна-єдина у світі.
А. В. Тозер
Не встиг Мак зануритися в глибокий сон, як хтось торсонув його за плече.
— Маку, прокидайся! Нам час іти, — голос був знайомим, проте нижчим, ніж зазвичай. Здавалося, що Тато сама тільки-но прокинулася.
— Що? — застогнав Мак. — Котра година? — пробурмотів він, намагаючись збагнути, де він і що робить.