Мак заціпенів, тому ніяк не міг відпустити Ісуса.
— Для її тіла ми приготували чудове місце, — мовила Сарайю, буквально пролетівши поруч. — Це в нашому саду, Маккензі.
Надзвичайно обережно вони поклали те, що залишилося від Міссі, на м’яку підстилку з трав і моху, наповнивши домовину духмяними квітами з пакунку Сарайю. Закривши віко, Ісус і Мак легко підняли й понесли домовину, йдучи за Сарайю до того місця в саду, яке Мак допомагав розчищати. Там, де напередодні він корчував квітучі кущі, поміж вишневих і персикових дерев, оточених ліліями й орхідеями, була викопана яма. Тато на них уже чекав. Коли домовину опустили донизу, Тато міцно обійняв Мака, а той — його.
Уперед вийшла Сарайю.
— Для мене велика честь, — мовила вона врочисто й вклонилася, — виконати пісню, яку написала Міссі з цієї нагоди.
Вона заспівала голосом, схожим на осінній вітер. У співі можна було почути шурхіт листя й повільне погойдування сонних дерев, звуки ночі й сходу сонця, що наближався. Це була та сама нав’язлива мелодія, яку Тато й Сарайю наспівували раніше. Цього разу вона сприймалася як слова доньки:
Глибоким подихом повій
І оживи мене,
Ласкавим доторком зігрій,
І тіло хай засне.
О вітре, подих мій прийми,
Щоб ми були одне
І танцювали між могил,
Аж поки смерть мине.
Ніхто не знає, що ми тут,
Що у руці рука,
Лиш Той, Хто є і завжди був,
Нас береже від зла.
О вітре, подих мій прийми,
Щоб ми були одне
І танцювали між могил,
Аж поки смерть мине.
Коли Сарайю доспівала, запанувала тиша. Тоді Бог, тобто усі троє, одночасно мовили «Амінь». Мак повторив за луною, підібрав одну з лопат і разом з Ісусом почав засипати яму, в якій лежала труна з тілом Міссі.
Коли справу було завершено, Сарайю відшукала в кишені дещо зі своєї безцінної колекції — невеличку крихку пляшечку зі сльозами Мака — вилила на долоню кілька крапель і покропила ними чорнозем, в якому покоїлася Міссі. Сльози мінилися діамантами й рубінами, і скрізь, де вони падали, одразу виростали квіти й розкривали пуп’янки назустріч яскравому сонцю. Сарайю трохи завагалася, поглянувши на одну краплинку на своїй долоні, — мабуть, це була якась особлива сльозинка. Але за мить усе ж таки кинула її в самісінький центр могили. Тієї ж хвилі із землі проросло молоденьке деревце. Воно почало розвиватися, аж поки вкрилося бутонами й цвітом. Тоді Сарайю в своїй звичній, схожій на вітер, манері обернулася й усміхнулася зніяковілому Макові.
— Це — дерево життя, Маку, що зростає в саду твого серця.
Підійшов Тато й поклав руку Макові на плече.
— Знаєш, Міссі — дивовижна дівчинка. А як вона тебе любить!
— Я так за нею сумую… це так боляче.
— Я знаю, Маккензі, знаю.
* * *
Невдовзі по обіді, якщо орієнтуватися за сонцем, четвірка повернулася до хижі. Стіл був порожнім: вочевидь, ніхто не готував. Але на кухні не затрималися. Тато провів усіх до вітальні, де на журнальному столику вони побачили чашу з вином і буханець свіжоспеченого хліба. Усі посідали, окрім Тата, який звернувся до Мака:
— Маккензі, — почав він, — тобі слід дещо обміркувати. Упродовж часу, проведеного з нами, ти одержав зцілення й багато чого навчився.
— Не потрібно так применшувати, — усміхнувся Мак.
Усмішку у відповідь подарував і Тато.
— Ти чудово знаєш, як ми тебе любимо. Але обирати тобі. Ти можеш залишитися з нами, продовжувати зростати й навчатися, або повернутися додому, до Нен, дітей і друзів. Хоч би там як, ми обіцяємо, що не покинемо тебе.
Мак замислився.
— А Міссі? — запитав він.
— Якщо вирішиш залишитися, — відповів Тато, — побачиш її вже сьогодні. А якщо захочеш повернутися, зустріч доведеться відкласти.
— Непростий це вибір, — зітхнув Мак.
У вітальні кілька хвилин панувала тиша. Тато не заважав Маку впорядкувати думки й прагнення. Нарешті той запитав:
— А чого бажає Міссі?
— Вона з радістю зустрілася б із тобою вже сьогодні, але, живучи у світі, де усім вистачає терпіння, може й зачекати.
— Звісно, я хотів би її бачити, але Нен і дітям це завдало б додаткових страждань. Дозволь запитати: чи справді те, що я роблю вдома, важливіше? Чи це має значення? Я працюю, піклуюсь про сім’ю. Що ще я можу зробити?