На завершення цього стислого огляду нашого рідного села дозвольте процитувати рядки тонкого лірика, лауреата премії імені Лесі Українки, Івана Чвалова:
Даруєш мені щастя, рідний краю!
Тебе ніколи я не забуваю!
І біля річки, і біля млина,
Душа моя співає про твої дива!
Розділ 5.
Лінія Шолє
— Ти голодний?
Вона завжди питає, чи я голодний, коли вже насипає останній черпак борщу. Насипає. Я так відвик від цього слова, яке не чув уже кілька років, відколи поїхав у місто.
— А якщо я скажу, що не голодний, ти передумаєш годувати мене?
— Тю, дурний.
Коли я навідував її востаннє? То був початок травня. Тут на пролісках ще лежав сніг. Паршива була весна. Якщо точніше — її взагалі не було. Холод, холод, болото, вітер, холод. А коли я приїхав до неї, якось відразу почалося літо. Її останнє літо.
Сестра часто дорікала мені, що я так рідко їжджу до баби. Втім, я ніколи не слухав її. І навіть, коли слухав, — не чув. Сестра старша за мене на одинадцять років. Завжди була, як друга мама. Вона з тих дівчат, у яких немає юності, — як не було весни того року, коли я востаннє був у баби. Тобто, за всіма календарями й пронозами синоптиків має вже настати юність, а натомість триває дитинство. Й так вона залишалася дитиною, аж поки враз перетворилася на тітку. Правду кажучи, я проґавив, коли це сталося. Напевно, ще до того, як вона вперше поїхала в Америку. Ну, так, звісно.
— Бери ще пампушки, добрі пампушки, саме до борщу.
— Ага, я в курсі. Дякую.
Баба сіла навпроти мене, поклала руки на коліна. Отак сиділа й дивилась, як я їм борщ. А я дивився в миску й думав, що якби навпроти сиділа будь-яка інша людина й так пильно стежила за кожною ложкою, яку я підносив до рота, це б неминуче почало мене дратувати. Ніколи не міг похвалитися міцними нервами. От у кого вони справді міцні — то це в неї. Ніколи не бачив, щоб вона на когось кричала. Навіть коли мій батько мало не спалив літню кухню, — вона й бровою не повела. Втім, нерви тут, може, й ні до чого. Просто вона прекрасно розуміла, що з нього вистачить і маминих істерик. Мама любила істерики, надзвичайно любила. Коли я довідався, що вони потрапили в аварію і загинули, то, перш ніж розридатися, я встигнув подумати лише одне: це все через її істерики. Вони врізалися у вантажівку на швидкості понад сто кілометрів на годину. В міліції сказали, що найвірогідніше пояснення цього ДТП — серцевий напад у водія. Себто, в мого батька. Коли мене запитали, чи були в батька проблеми з серцем, я лише знизав плечима. Я не знав, чи були в нього проблеми. Але серце в нього було. А значить — були й проблеми. Це все через мамині істерики, — думав я на сільському кладовищі. Коли труни опускали в землю, моя баба обома руками міцно тримала мене за лікоть. І кілька разів різко його стиснула. Вона плакала беззвучно.
— Ти їж, наїдайся, — баба поправила хустину, підвелася і підійшла до плити, де саме досмажувалися котлети.
Коли я намагаюся думати про свою роботу, то зазвичай одним тільки словом: докотився. Звісно, це не зовсім так, і нема чого гнати, — інші заради такої роботи гризли б землю, ламали зуби, вставляли протези, і знову гризли. Час такий, що поважними й респектабельними стали аж геть сумнівні заняття, — приблизно так висловлюються древні члени товариства "Просвіта" на шпальтах "Літературної України", й це одна з небагатьох їхніх думок, яку можна критикувати хіба що за неоковирну стилістику. Я намагаюся нікому не казати, що працюю в PR-агентстві. Ні, сором тут ні до чого. Просто це якось занадто тривіально: добра половина моїх однокурсників, які приходили на філологію з мріями про літературну діяльність та наукову роботу, тепер розповзлися по штабах політичних партій, рекламних та PR-агентствах.
Іноді, коли бухло вже не лізе, я запитую в себе: що ти в цьому житті робиш? Що створюєш? Кому допомагаєш? Ніби й дурниця це — відчуття соціальної вартості твоїх трудових зусиль, але й відсутність такої моральної опори рано чи пізно починає згинати тебе. От і шикують дятли в свідомості: довбуть собі й довбуть, намагаючись дістатися до мініатюрного хробачка чи то совісті, чи то сумління.
Добре, скажу відверто: я ненавиджу свою роботу, бо вона щоденно перетворює мене на брехуна. Ця специфіка виробничого процесу розвиває цинізм і нечулість у ставленні до інших людей, на яких ти дедалі частіше починаєш дивитися, наче на потенційних клієнтів.