— Ну, Ви ж знаєте, шо я в рекламному агентстві працюю. І ми рекламу робимо, яку потім по телевізору показують.
— Дак це я знаю, але шо у нас тут знімать можна?
— Ну, взагалі-то ми для заводу рекламу робимо, там і знімати збирались, але... нам за сценарієм треба хату стару показати.
Баба Надя навряд чи зрозуміла мої пояснення, проте якось спохмурніла.
— Це ти про наш завод кажеш? Про цей "Кремінь" чортовий?
— Еге ж. А чого Ви так про нього кажете?
— А як мені про нього казать? У нас у селі, ти ж знаєш, роботи більше ніякої немає, то вся молодьож і хто постарше — всі туди подалися. Тепер спиваються люди, як дурні, й мруть, як мухи. І то ти їм рекламу робиш? Да ще й по телевізору? Хай Бог боронить! — Баба відвернулася до плити й замовкла.
Я ж не вигадав нічого кращого, і бовкнув:
— Таж хіба раніше краще було? Так само: або спивалися потихеньку, або в місто тікали.
— Ет, приїхав на один день — і наче все знаєш. Я тобі кажу, що цей завод — то якесь прокляття. Каждий день похорон. Вчора двох чоловіків поховали — і всі там, на цьому заводі, робили. І даже не те, шоб сильно пили. Чи то там сама тіхнологія якась дуже вредна, чи біс його знає шо. Ти вийди, по селу пройдися, тоді будеш говорить.
— Та я вже бачив. Оно біля Вашої хвіртки зустрів Жуковського, — ледве впізнав. Так опустився, аж чорний весь.
— Кого зустрів?
— Жуковського! З пошти! — гаркнув я; подумав, що баба просто не розчула.
— Да то ти спутав, — махнула рукою.
— Та ні, я зблизька до нього придивлявся. Змінився він сильно, це правда.
— Не міг ти Жуковського зустріти, помер він, ще влітку. А ті всі пияки, то вони таки справді на одне лице, можна й спутать.
Я дивився на бабу, марно сподіваючись, що вона таки не розчула чи вирішила невдало пожартувати.
— А Жуковський, кстаті, за місяць до смерті тоже пішов на цей завод чортовий, сторожем там устроївся. Там і помер, прямо на проходній.
За ті дві години, що я просидів у баби Ніни, Єгору вдалося таки перетворити базар-вокзал мого подвір'я на знімальний майданчик. На його мегафонні крики насамперед зреагували сусіди: на вулиці попід парканом уже зібрався весь куток.
— Давно не бачив, щоб тебе бджола так у задницю жалила. — Я саме переглянув сценарій, з якого Єгор, за його словами, "просто витрусив усе лайно". Від узгодженого з "Кременем" варіанту мало що залишилося. — Боюсь, що всі твої надлюдські зусилля — коту під хвіст.
Єгор лише всміхнувся:
— Сьогоднішні мої зусилля — вже з самого ранку в кота під хвостом. Я ж намагаюсь їх звідти виколупати.
— Слиш, Єгор, так я на крупньїй план работаю?
— Та я ж намалював усе, скільки можна перепитувати!
— Значит крупный, да? Через фильтр, да? — молодий оператор, двохметровий амбал із дуже наївним обличчям, швидко зник у хаті. Другий оператор, статечний дядечко з пивним черевом, позіхав за парканом — подумки він уже відзняв цей епізод.
— Дивись, — заходився пояснювати мені Єгор, — ми по максимуму використаємо натуру й відзнімемо зараз початок, коли наш зомбак підходить до хати, зирить у вікно, а потім починає виламувати двері. Далі з'являться його колеги — их мы в последнюю очередь подснимем. Потім у нас все відбувається в хаті — цю локацію вже можна знімати не тут, а в декораціях. Все равно, на студии у нас, или на заводе зтом... — помітивши дівчину, яка виходила з літньої кухні, Єгор враз змінив інтонацію і закричав у мегафон:
— Марино, мать твою, ну скільки ж можна телитись? Ти хоч Семеновича вже зробила? Давай нам його, остальных по ходу будешь мазать! — опустивши мегафон, Єгор повернувся до мене: — Ти зараз як побачиш Семеновича у гримі — це капут! Реально всратися можна!
Семеновича, тобто Миколу Семеновича Зінченка, я добре знав за виставами в театрі імені Івана Франка, де протягом останніх десяти років йому перепадали дрібні, але характерні ролі. Втім, більшість глядачів впізнавали його на вулицях як незмінного учасника гумористичних телепрограм. Попри свої сімдесят три роки, Семенович встигав не лише відпрацьовувати в театрі й на телебаченні, а й залюбки погоджувався "підхалтурити" в рекламі. Сам лише Єгор перетворив Зінченка на обличчя п'яти торгових марок. Його усмішка спонукала купувати мінеральну воду, добрива, музичні інструменти і йогурти, а також заощаджувати гроші на старість (щоб кататися на ковзанах посеред кладовища). Та найбільша заслуга Семеновича перед Мельпоменою все ж таки полягала в тому, що він був рідним дядьком Єгора.