— А що міліція каже? — Кал завжди цікавився діями слідчих органів.
— Нічого не каже. Опитали свідків, загребли цього бєшеного, — і адью. А що вони можуть сказати? — Віталій ковтнув мінералки. — В кожному селі живуть такі дурачки. Ніхто ж не знає, що там у їхніх головах робиться. Побачив страшидло — і перемкнуло.
— А те, що він про мертвих казав?
— Да воно ж малахольне, яка різниця, що він там молов?
— Та цікаво просто. А раптом воно щось значить.
— Ти про що?
Кал кивнув на заднє сидіння:
— Ну, Кузьма ж розказував, що коли той Василько накинувся на Зінченка, то кілька разів прокричав: "Сам собі хліб, сам собі хліб!"
— І що?
— Звідки ж я знаю?
На заводі їх ніхто не чекав. Попри те, що ворота були відчинені.
— Так, де там твій друг? — запитав Віталій.
Кал висунув голову з машини, роззирнувся.
— Я вже й сам починаю переживати, куди це Коля пропав.
— Хто такий Коля? — поцікавився Кузьма.
— Охоронець.
Машину залишили біля входу. На прохідній перелізли через заблоковану вертушку. Двері в сторожці були відчинені. Кал зазирнув усередину й присвиснув:
— Дивно.
— Що там таке, Шерлок? — підійшов Кузьма.
— Пластиліновий ведмедик. Минулого разу він стояв на вікні. А тепер — сам дивись.
Те, що залишилося від ведмедика, було відбитком ноги в пластиліні. Босої ноги.
Крім перекинутого стільця й розчавленого ведмедика на підлозі, більше нічого цікавого в сторожці вони не побачили. Кал затримався біля стінки, де висів графік чергувань, щось мугикнув собі під носа, проте нічого не сказав.
Від прохідної до головного корпусу вела майбутня алея — забетонована доріжка, обабіч якої зеленіли півметрові ялини.
— У них сьогодні знову вихідний чи як це розуміти? — Віталій, уже на автопілоті, набирав телефон приймальні.
Потрапити до кабінету директора їм так і не вдалося.
Ліфт не працював, а двері на сходовий майданчик були замкнені.
— Що ж, давайте влаштуємо собі хоч якусь екскурсію заводом, — підсумував Віталій. — Зрештою, це треба було зробити раніше.
Всі приміщення на першому поверсі виявились або замкнені, або ж порожні. За винятком відділу кадрів, де Кал знову сказав:
— Дивно.
На перший погляд,усе було на своїх місцях. Великий стіл при вікні, очевидно, належав начальнику відділу: ближче до лівого краю рівненьким стовпчиком були складені особові справи працівників. Праворуч — письмовий набір, відривний календар та інші аксесуари сумлінного бюрократа.
— Кажи вже, що тобі тут "дивно", — і валимо далі, — не витримав тривалої паузи Віталій.
— Ґрати на вікні.
— І що? Нормальні ґрати. Не виламані, навіть ніде не пошкоджені, — придивлявся Віталій. — Чи тебе дивує, що на заводі вікна першого поверху заґратовані?
— Дивує. Бо минулого разу їх не було.
Кузьма запропонував оглянути інші будівлі. Зрештою, їх було не так і багато. В заводському дворі шугав вітер, час од часу дзвінко деренчала якась відірвана бляха, — улюблений музичний інструмент усіх вітрів світу та послідовників Тома Вейтса. Кал швидко знайшов, звідки лунали ці литаври: це був лист обшивки на стіні одного зі складів, єдиного, який більше нагадував сарай, ніж бункер.
— Це ж у цій конюшні нам пропонували відео знімати? — запитав Віталій.
— Здається, — відповів Кузьма. — Зайдемо?
Захисні ролети були підняті до половини. Всередині панувала напівтемрява.
— Наче все так, як і було, — кивнув головою Кузьма. — Конюшня та й годі.
— І це теж було? — Кал показував на бічну стіну.
Кузьма похитав головою. Він хоч і не міг похвалитися такою ж спостережливістю, як Кал, проте був переконаний, що цього напису не було.
На стіні метровими чорними літерами було написане одне-єдине слово: ХЛІБ.
— Хліб — усьому голова, — повільно прохрипів Віталій і прокашлявся.
Кал підійшов ближче, щоб краще роздивитися напис.
— Якщо зараз знову скажеш своє "дивно" — приб'ю, — попередив Віталій.
Відтак протягом хвилини чути було тільки бляшане скреготіння.
— А давайте заїдемо до баби Ніни, — раптом запропонував Кузьма. — Ну, до моєї сусідки. Принаймні будемо знати останні новини.
— Радіо Живих Мерців — перше в Україні радикальне сільське радіо! З вами ді-джей Дятел і прямий репортаж кінця світу з села Міцне, що на Київщині. Попри те, що я не полишаю надовго своєї радіостудії, кожен день додає нам із вами дедалі більше незрозумілих і зловісних подій. Почну з того, що сьогодні вранці приперся власник приміщення, в якому обладнана наша мобільна радіостанція, й попросив забратися звідси протягом 24 годин. Цей собака жіночої статі зіпсував мені настрій із самого ранку, тому в нашому першому випуску — тільки погані новини. І поки я буду думати, куди мені подітися з цього підводного човна разом зі своїм ефірним барахлом, і де шукати в цьому переляканому селі ще якийсь гараж, пропоную послухати вам тематичну композицію. Група "Металліка", "Кіл зем ол". Після чого ще буде "Дай, мазафака" моїх улюбленців "Сіх Фіт Андер", і ми повернемося до новин про апокаліпсис.