— Владико, Господи, Боже наш, що Твоєю милістю душі вірних упокоюються, благослови гріб цей раба Твого... Як звали покійного?
— Олег.
— Раба Твого Олега, і пошли святого ангела Твого, який хоронить...
Отець Дмитро відвів погляд убік. Звідси важко було добре роздивитись, але йому все ж таки здалося, що за воротами заводу бовваніє якась постать. Годину тому, під час попереднього погребіння, він бачив машину, що під'їхала до "Кременя", і трьох чоловіків, які зайшли на його територію. Вони пробули там хвилин двадцять, і потім вирушили вглиб села.
— ...обитель упокоєння тут знайде до Твого другого пришестя, свого воскресіння, душа, що від усякого духовного союзу розрішена у дворах небесних із Святими Твоїми вічної радості щоб сподобилася. Бо Ти єси Цар світу і Спас душ наших, і ми Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Колись його вже позбавляли сану. І сьогодні він думав, що даремно перейшов (а точніше — втік) до іншого патріархату, даремно так прагнув продовжити своє пастирське служіння. Він відчував, що не має для цього достатньо хисту і віри. Подумував про чернече життя, та сумління не відпустило. Довго просив підшукати йому тихе й спокійне місце, — і саме таку парафію йому і вділили. Та варто було отцю Дмитру перебратися до Міцного, як почалася епопея з будівництвом заводу. На перших порах служив у хаті, в якій прихожанками були дві бабці й одна нещасна жінка з паралізованими ногами. Та вже через кілька місяців поріг його храму-мазанки переступив директор "Кременя", й після короткої розмови, через тиждень, розпочалося будівництво нової церкви.
Тепер отець Дмитро не мав сумнівів, що церкву будували з якоюсь іншою метою. І закрили її аж ніяк не на реконструкцію, бо навіщо ж реконструкція в новому, щойно збудованому храмі?
Похапцем закінчивши службу, отець Дмитро закрив требника і дав знак гробарям, щоб закопували. Якщо хтось із них доповість про це в канцелярію, його знову позбавлять сану. Хоча тепер це вже не мало ніякого значення.
Коли будівництво церкви тільки розпочиналося, його перестріла на вулиці баба Дося, одна з прихожанок.
— Недобре місце для храму ви вибрали, отче, ой, недобре, — затрясла вона головою.
— Хіба ж я вибирав? Це ж ваш Іван Петрович так вирішив.
— Вирішив то вирішив, але недобре він місце вибрав, — торочила баба.
— І чому ж воно недобре? Не в центрі села, це правда, але ви самі бачите, як усе розбудовується, скільки сімей сюди переїжджає.
— Рови там були, отче, рови. Не можна там церкву будувать. Проклята та земля, що плоттю людською задобрена, — проказала баба і пішла собі.
Отець Дмитро згадав слова цієї баби, коли рили фундамент. Землю вивозили чомусь на завод: вантажівки з ґрунтом зникали за воротами, і поверталися порожняком. Хоча завод на той час вже працював і всі будівельні роботи там давно були завершені.
Він не раз намагався розпитати бабу Досю, чому та земля проклята, і що значить "плоттю людською задобрена", але стара тільки трясла головою і повторювала те саме. До нової церкви вона так і не зайшла, — не дожила.
— Хто там?
Від подиву Кузьма навіть розгубився. Він ніколи б не повірив, що баба Ніна, яка зазвичай тягнула в хату чи не кожного перехожого, раптом стала така обережна. Докладно розпитавши, що то за люди з Кузьмою, вона все ж таки впустила їх.
— Налякані всі, а я шо — з камня і сталі? Мені ж тоже страшно... — виправдовувалася стара. — Дак і є чого боятися! Краще пересидіти, поки власті розберуться, що воно робиться. Оно вже і по тілівізору про нас говорять, тільки все брешуть та перекручують.
Кузьма сам бачив сюжет на п'ятому каналі, в якому йшлося про трагічну загибель відомого столичного актора. Згадав репортер і про дивну епідемію, хоча тут таки подав коментар епідеміолога, який розбив цю версію вщент. А втім, про розриті могили — ані пари з вуст. Може, воно й на краще. Бо всі інші канали за таке неодмінно б учепилися.
— Так а шо власті? — запитав Віталій.
— Та нічого. Нема властей. Запропав десь наш голова, жінка його сьоні все село оббігала, навіть на заводі була — вернулась уся бліда. Каже, що нікого там немає, ні душі.