Перед порогом зупинився, швидко перехрестився на покуття і вже відчинив клямку на дверях, коли згадав про щось і повернувся на кухню. Відсунувши стола убік, намацав на підлозі потрібну дошку, підчепив її ножем і потягнув на себе. За мить, розгорнувши просякнуту мастилом ряднину, він дивився на відгомін свого колишнього життя: АКС, десяток РГН, безшумний револьвер ОЦ-38, НКВД-шна фінка, ще кілька армійських ножів. Хвилину він стояв навколішках над сховком, втупившись поглядом на покуття, "...помилуй і спаси нас", — прошепотів він чи то лику Спасителя, чи то ящику з наступальними гранатами. Сховавши за халяву чобота фінку, прихопив револьвера, все інше загорнув, припасувавши дошку на місце.
Коли тільки приїхав сюди, йому відразу запропонували жити в цьому будинку: хата-церква була поруч. А тепер і новий цвинтар — через дорогу. Зручно. До нової церкви однак зараз ніхто не ходить. І вже навряд чи піде.
Вимкнувши світло, він тихо прочинив двері й непомітно зіскочив з ґанку через бічну огорожу; намагаючись триматися ближче до посадки, обійшов цвинтар збоку. Хоч хто б там чатував, варто було його заскочити зненацька.
Тихцем підійти до чоловіка, який причаївся біля однієї з насипаних учора могил, було не складно: мішанка снігу й перекопаної землі дозволяла пересуватися беззвучно. За кілька метрів отець Дмитро зупинився. В ніздрях лоскотав тютюновий дим. Ліворуч від чоловіка в землі стирчала лопата, праворуч, біля самих ніг, отець помітив сокиру. Статура чоловіка, його жорстке волосся, що смішно стирчало на тімені в різні боки, фуфайка з надірваним рукавом, — усе це розвіяло настороженість отця Дмитра. Він ступив крок уперед, під ногою шелеснула стрічка з вінка.
— Що, отче, прокинулися нарешті? — спитав чоловік, не озираючись.
— Дякувати Богу... — пробурчав священик. — Я ж не спізнився?
— Це залежить від того, на що ти збирався встигнути, отче. Якщо на "зо святими упокой" — то вже нема смислу співать, а якщо допомогти хочеш — то в самий раз.
Отець Дмитро знав Олексія з перших днів, як тільки приїхав до села. Олексій був учителем у початковій школі. Киянин у п'ятому коліні, продав батьківську квартиру й переїхав із сім'єю в Міцне. Сам збудував хату, завів господарство. Так і жили вчотирьох: він із дружиною та п'ятилітньою донькою, ще й теща до них згодом перебралася. Жили мирно, багатьом на заздрість. У цьому сенсі Олексій був нетиповим зятем. Правда, до церкви ніхто з них не ходив, хіба що на Великдень.
Коли відкрили завод, Маргарита Семенівна, Олексієва теща, пішла влаштовуватися на роботу — її одразу взяли бухгалтером, у сім'ї тільки про це й розмов було. Три дні тому вона померла від внутрішнього крововиливу. Прийшла з роботи, лягла — і не прокинулася. Тепер Олексій сидів біля тещиної могили й курив одну цигарку за одною.
— Ти б, Олексію, додому йшов. Жінка хвилюватиметься. Сам знаєш, про що в селі говорять.
Олексій здивовано поглянув на отця Дмитра:
— Знаю. Тому й сиджу тут.
— Навіщо?
— Мені треба дочекатися, — він подивився на небесну чорноту. — Зараз вони полізуть.
І, наче ці його слова виявились умовним сигналом, неподалік щось гупнуло: це повалився на землю високий дерев'яний хрест.
— Коли я придумував назву для свого радіо, то ніяк не міг вибрати з трьох найкращих, як на мене, варіантів. Мені насправді подобалисья назви на кшталт радіо "Жасмин" чи радіо "Азалія". Але я збирався розповідати про кінець світу, і тому ви вислухаєте Радіо Живих Мерців, які насправді існують. Щоправда, радіо вони точно не слухають.
Друга година ночі за київським часом, наша незмінна адреса у всесвітній мережі — ве-ве-ве зомбірадіо дот юей. Ви слухаєте перше в Україні радикальне сільське радіо, і воно настільки круте, що веде пряму трансляцію кінця світу.
Так-так, шановні слухачі, в селі Міцному з'являється дедалі більше фактів, які можна пояснити тільки повстанням трупів або ж божевіллям вашого покірного ді-джея Дятла, хоча запевняю, що варіант бе — маловірогідний.
Щойно я довідався про трагічну смерть іще двох людей: місцевого міліціонера та слідчого з Києва, який займався вбивством актора Миколи Зінченка. Обох представників внутрішніх органів знайшли неподалік нового цвинтаря з численними рваними ранами на тілі та сильно пошкодженими внутрішніми органами й кінцівками... Ну, не так пошкодженими, як... обгризеними. Я не знаю, чи багато водилося в цих краях диких собак, лисиць, вовків та ведмедів, але вся звірина зникла з села та його околиць ще до того, як почали щезати люди, котрих дедалі частіше знаходять розтерзаними. Тим часом почастішали чутки про те, що до заводу звідусіль сходяться людиноподібні істоти, котрі десь там зникають. Ну, якщо точніше, то не звідусіль, а саме з двох сільських цвинтарів. Досі немає інформації про те, куди поділося керівництво "Кременя" та сільський голова. Мешканці села не виходять із будинків. Люди кажуть, що мертві встають із могил, аби помститися.