— Мені б у лікарню, тут шити треба, — бідкався Кал, поки Кузьма розмотував бинт. Обидва запитально дивилися на Віталія, котрий уже чверть години не відлипав від вікна.
— А краще викликати швидку. Тільки чомусь мені здається, що вона не приїде, — сказав він, жестом запропонувавши визирнути на вулицю. — Тут сьогодні парад. Масові гуляння.
Мертвяки йшли частіше поодинці, іноді — невеликими групами. Деякі з них були ходячими кістяками в зотлілому лахмітті, а деякі майже не відрізнялися від живих людей. Усі вони прошкували в одному напрямку, ніхто з них не намагався зайти на подвір'я.
— Краще тут пересидіти, — сказала баба Ніна, яка весь цей час теж не відривала погляду від вікна. — В хату вони не полізуть.
— Чого це ви так думаєте? — спитав Кал.
— їм на завод нада. Звідти їх призвали, і там вони будуть до пори.
— А потім?
— Потім? — баба Ніна сіла на лавку. — Потім підуть по хліб.
Отець Дмитро згадував кінець лютого, коли він тільки приїхав у Міцне. Деякі враження мають підвищену терпкість. Особливо, якщо це — перші враження. Вони вміють спотворювати будь-що.
А хіба його перші враження могли бути інші? Вся справа в густині неба.
Наприкінці зими, коли сніг зрікається чистоти і з демонічним реготом виштовхує на поверхню фекалії, пляшки, обгортки від цукерок, кістки тварин (весна іде, красу несе), найгостріше відчуваєш її, цю жорстоку густину неба. Перші випари відмерлої плоті, розморожені, підморожені й знову розігріті бездумним сонцем линуть у височінь, де знову загусають. Так, цей неапетитний холодець неба можна їсти ложкою, краяти тупим ножем, хоча така ідея викликає лише збридження.
Варто тільки підняти руку — і холодні липкі драглі охоплять зап'ястки, потраплять до рукавів.
Тепер він дивився за вікно — й відчував, що відбув свою подорож по колу: цього грудня небо втратило густину, назавжди. А мертва плоть на цій побіленій плямами чорноті підмерзає, тане, чорніє майже так само; різниця хіба в тому, що цієї пори смерть отримає в подарунок пригорщу льодяників, а не кленовий сироп.
Отець Дмитро кинув Олексієві старого светра:
— Тут такі витягнуті рукава, що й рукавиць... еее... не треба. В хаті під ранок стало холодно, але вчитель тремтів з інших причин. Він готувався до чогось такого, але до кінця не міг
повірити, що все це може відбуватися насправді. Він подумки повертався до тещиної могили й уявляв, як земля починає осипатися з горбка і западати. Далі він не хотів нічого уявляти, але фантазія працювала в автономному режимі, й він не міг покласти цьому край.
Отець Дмитро налив дві чашки води й поставив до мікрохвилівки.
— Сюди вони не полізуть... заспокойся, — вже вкотре повторив він.
Олексій змусив себе не дивитися у вікно. Принаймні, на декілька секунд.
— Я багато разів читав, що настане день, коли мертві постануть із-під землі, але вважав, що це не можна сприймати так буквально, — сказав учитель.
— А що тобі заважає сприймати це... еее... буквально? Особливо тепер... коли мерці шастають по околицях і навіть... еее... людей... жеруть. Куди вже буквальніше.
— Я не про те. Просто Судний день, навіть якщо б він і відбувався саме так, — він не може бути настільки локальний. Як це ти собі уявляєш: у нашому селі настав Судний день, а в сусідньому, чомусь, ні?! Значить, це щось інше.
Дзенькнула мікрохвилівка й Олексій мимоволі стрепенувся. Нерви взяли відгул, це факт. Отець Дмитро засипав до чашок по дві ложки розчинної кави.
— Знаєш... я ніколи не був хорошим... еее... проповідником, тому... поясню це все по-простому. Так, Судний день — не подія місцевого... еее... значення, тут ти... правий. Але ж це... тільки початок. А що буде завтра? Післязавтра? Вибач, але в Біблії... нічого не сказано... про терміни, ну... еее... скільки це все... триватиме. Головне, що це вже... почалося. Може, не тільки тут, а й ще... десь.
Вони думають, що можна... еее... "локалізувати зону лиха". Нагнати армію, поставити на дорогах... блокпости, оперезати район колючим... еее... дротом — щось у такому... стилі. Врешті-решт, перестріляти всіх... підряд.
— Не знаю, — Олексій схилився над своєю чашкою; у розчинній каві йому подобався тільки запах, пити її він не міг. — Але якщо перебити всіх цих нелюдів, то є шанс, що зараза не пошириться.
Отець Дмитро похитав головою:
— Яка ще... зараза? Про що ти? Відколи це таїни життя... і смерті... еее... стали "хворобою"? Ніхто допуття не знає...
еее... що і чому... відбувається. Тільки не кажи мені, що розповідають... еее... у новинах, — я вже втомився... слухати... ці нісенітниці.