— Дякую вам, пане Борисе, і вам, Миколо Івановичу, за вичерпні коментарі, а ми ще неодмінно повернемося до цієї теми у наступних репортажах. Студія?!
Отець Дмитро розклав на шматині розібраний АКМ. Клацання металу й запах мастила подіяли на Олексія заспокійливо. Та варто було поворухнутись — у грудях з'являвся різкий біль.
Священик поставив перед ним на столі відкриту баночку з жовтуватою маззю.
— Помаж злегка... Якщо ти потягнув м'язи — це... допоможе. Якщо порвав — навряд чи. Хвилин через десять... еее... виходимо.
— Куди виходимо?
— На прогулянку. Свіже повітря... чудовий ранок. Час починати вранішнє... еее... богослужіння.
— Я не зовсім... — Олексій повільно виборсувався з приємного отупіння і напівсну, хоча свідомість його відчайдушно опиралася будь-якому поверненню до реальності.
— Я теж не зовсім... але варто хоча б спробувати. Ми в консерві, братішка... І тому нас... еее... з'їдять.
— І що ти збираєшся робити? Втекти звідси? Чи оголосити їм війну?
— Я більше звик... до... війни. Видно... еее... так розпорядився Господь, — отець кивнув на спортивну сумку зі зброєю.
— Підірвати завод к чортам собачим — це чудова ідея, але навряд чи для цього вистачить твоїх кількох гранат.
— Завод? Чому... завод?
— Ну, як чому, вони ж усі туди пруться, у них там якась довбана база чи що... Це ж усе якось на заводі зав'язано. Звідти треба й починати. Чи ти пропонуєш влаштувати масову ексгумацію? Я не розумію...
— Викопувати вже... майже нема кого... Я знаю, скільки людей... еее... поховано... тут. Цих... значно більше... Вони все йдуть... І я здогадуюсь, звідки.
Риштування на церкві Всіх Святих обтягувала зеленкувата сітка. Чорний прямокутник позначав вхід, до якого вела коротка алея, що під прямим кутом виходила на вулицю Леніна, — метрів за чотириста ця сільська "магістраль" перетворювалася на непримітну стежину й зникала поміж дерев; ув останній хаті, що стояла ближче до лісу, ніж новий храм, жив тесля. У вікні світилося.
— Позавчора поховали, — зауважив отець Дмитро. Вони з учителем підійшли до бокового церковного входу, звідки добре бачили це обійстя.
— Вирішив повернутися по улюблену стамеску?
Священик не відповів. Клацнув замок, але двері не подались.
Отець Дмитро штовхнув їх плечем, тоді ще трохи пововтузився з ключем, — нічого не відбулося.
— Може, варто спробувати через головний?
— Не варто, — священик відійшов на крок назад, а тоді вгатив щосили ногою по дверях. Звук, що пролунав у відповідь, змусив обох відступити назад. І це гули не засуви на дверях, і не сам храм, і не земля під ним.
— Добре, що тобі не вдалося відчинити їх... Е, ти куди?
— Чекай... і не підходь... еее... близько.
Отець Дмитро поліз риштуванням угору — понад дверима, приблизно на висоті трьох метрів, було вузьке і довге вікно. Припавши до нього, священик одразу ж відсахнувся, притулившись спиною до стіни. Він не міг навіть уявити собі, що все настільки...
— Ах ти ж пааадло таке! — Олексій відступав спиною назад, рука його вказувала на хату теслі. — Отче!
Колишній спецназівець діяв набагато швидше за священика; постать сивого дідугана, що з'явився на порозі останньої хати під лісом, лише здивувала отця Дмитра, натомість ручний гранатомет РПГ-7 у його руках змусив відчайдушно стрибати з доволі небезпечної висоти. В падінні він звалив із ніг Олексія і разом із ним покотився пагорбом зі швидкістю відкритих переломів, які за цих обставин були не найбільшою загрозою; саме цієї миті їх оглушило вибухом; священик притиснув Олексієву голову до землі; уламки розліталися широкою дугою; з діри в церковній стіні повалив дим і пил.
Кров заливала очі священику, коліщата свідомості скреготали, але оберталися з максимальною швидкістю.
— Навіть із одрубаною головою самурай ще може... — Олексій закашлявся. Його нудило. Отець Дмитро схопив учителя за барки й поставив на ноги, як добрий бармен — останнього клієнта.
— Тікай... як зможеш... і хай Господь буде... з тобою...
Він відпустив Олексія, а сам поліз нагору, де з-під уламків цегли виднілася його сумка з шансами на порятунок. А втім, безвідносно до сумки, шанси ці зменшувалися з кожною секундою: з провалля храмової стіни, з диму й пороху, пролунало багатоголосе знавісніле гарчання, що його випереджав хіба що сморід; Стікс змінив своє річище; так, це була справжня ріка мертвих — широкий потік гнилої, але достатньо швидкої плоті, що дибуляла, стрибала, повзла або й стікала; сніг під нею перетворювався на місиво нечистот і відірваних клаптів шкіри, жил та кінцівок; магма смерті торохтіла кістками, пінилася гноєм; пожадливий стогін і витягнуті руки; вони б могли з'їсти увесь божий світ, але для початку їх цілком влаштував би сніданок зі священика та шкільного вчителя.