Олексій закричав і, перескочивши огорожу, помчав углиб села; він біг щодуху, попри страшний біль, що розривав йому груди, попри товчене скло морозного повітря, яке наче розрізало легені на тонкі волокна. Десь за спиною пролунав вибух... одразу ж — іще один... а потім нова хвиля демонічного гарчання оглушила його, й вона лунала зусебіч; Олексію здавалося, що він чує в ній більше, ніж могли би передати слова, — задоволення.
Він пробіг через усе село й отямився тільки під дверима хати отця Дмитра; чомусь йому навіть не спало на думку тікати до себе додому, де він залишив свою сім'ю, а точніше — те, що від неї залишилось. Олексій не хотів думати, що від неї залишилось, бо у відповідь на цей розпечений сумнів чув тільки гарчання; по-дорозі він бачив не одну постать, яка сунула в бік заводу; деякі з цих мерців були теперішні, й він сахався від самої лише можливості побачити їхні обличчя.
В оселі священика двері ніколи не замикалися, на них навіть не було замка, — й лише забігши в сіни, учитель метушливо намагався зметикувати, чим би їх підперти зсередини; та поки що він не мав сили; просто притулився спиною до дверей і зсунувся на підлогу; голова впала на груди; втома і спустошення недаремно чатували на його душу.
Перший вибух розбудив їх, другий — поставив на ноги. Всіх, крім Кала, який лежав без свідомості. Його лихоманило, рука протягом останніх годин розпухла вдвічі.
— Це вже ні в які ворота... — Віталій визирав у вікно, де бачив лише засніжену пасторальну благодать. — Скоро, мабуть, до танків дійде. Якийсь маразм, бляха... Як там Кал?
— Його треба в лікарню, негайно, ти тільки подивись, що в нього з рукою! — Кузьма саме намагався розбурхати Ваню, але той тільки стогнав.
— Сука, сраний зомбіленд... — Віталій метався по кімнаті, шукав куртку. Тоді сказав Кузьмі:
— Знайди якусь ряднину, щоб його винести, а я піду заведу машину, двері відкрию. Сука... — Потім глянув на бабу Ніну, яка спокійно сиділа на лавці, поруч із Васильком, котрий беззвучно плямкав ротом, пригорнувшись до старої. — Перепрошую...
Кузьма підійшов до сусідки й присів біля неї, але потрібні слова трималися від нього подалі.
— Тільки не треба мене уговарювать, — сказала вона. — Ми вже якось тут, із Божою поміччю. А ти не сиди й очима не лупай — спасайте свого друга. І хай вас Господь береже... Біжи, синку, біжи.
Кала поклали на заднє сидіння. Кузьма востаннє подивився на затягнуте легкою памороззю вікно. Це слово — "востаннє" — виявилося надокучливою осою і ніяк не хотіло забиратися геть з пелени сліз перед його очима.
Віталій уже збирався рушати, коли нетбук на його колінах сказав "о-оу". Шкурян відкрив пошту й за мить салон наповнився щедрими гронами прокльонів та лайки.
— Скоти, драні скоти!
— Поїхали вже...
Віталій кинув нетбук під лобове скло й завів машину.
— Я ж учора, тобто сьогодні, півночі щолкав... Написав текст... Ну, про те, що тут насправді відбувається... Репортаж, по-суті... Відправив головреду "Української правди"... Може, трохи перебрав у плані емоцій, сука, але ж як тут стриматися... Знаєш, яку я щойно отримав відповідь?
— Ну?
— Смайлік. Ти розумієш? Смайлік!
Машина зрушила з місця. Віталій здав трохи назад, щоб розвернутися. Виїхали на дорогу.
— Зараз виїдемо на цей пагорб, а потім буде поворот ліворуч...
— Пам'ятаю. Я цю дорогу, бляха, нескоро забуду, — а втім, Віталій Шкурян помилявся; до вершини пагорба вони так і не доїхали.
Дзеленчання розбитого скла спрацювало краще, ніж найкитайськіший будильник у світі. "Сокира", — згадав Олексій ще до того, як розплющив очі. Сокира залишалася там, де він її й залишив після нічного походу на цвинтар, — у протилежному кутку сіней, за два кроки від нього. А зовсім поруч, біля дверей, у розбитому вікні був сморід. І він пролазив у хату спільно зі своїм власником — куцим чоловічком, котрий би зовсім не вирізнявся з натовпу, якби не оця його екстравагантна поведінка.
У грудях вчителя озвався біль. Одначе терпіти біль із сокирою в руках трохи легше, ніж без неї.
— Ти ба, це ж начальство лізе! — Олексій упізнав цього недомірка, підсліпуватого кадровика заводу "Кремінь", Валентина
Олексійовича Моха. Віконна рама виявилася завузька для нього — і зомбі-невдаха застряг; він марно шматував старі шпалери на стіні, ламав нігті, сподіваючись таки проштовхнути своє (ще недостатньо гниле) черевце всередину.