Нам вдалося зв'язатися з центральним офісом компанії "Стоунвол" у Ванкувері й порозмовляти з Павлом Ігнатовичем.
— Пане Павле, наших читачів дуже цікавить ваш життєвий шлях, ваше сприйняття сучасної України і те, які проекти ви плануєте втілити у життя найближчим часом?
— Я пильно стежу за подіями в Україні, ловлю кожну вісточку з рідного краю, особливо з Київщини, звідки були родом мої батьки. І я знаю, що то є тепер велика проблема безробіття, коли українці змушені виїжджати на заробітки до Польщі, бо не мають вдома роботи. Цілі села занепадають, бо вся молодь шукає кращої долі по світах, і уряд не може це змінити. Така ситуація не є добра, і я довго роздумував над нею, чим я можу допомогти.
Мені вдалося знайти партнера в Україні, великого патріота, поета, людину, якій також болить доля вкраїнського села. Два роки тому ми мали дуже приємну зустріч тут, у Ванкувері. Багато говорили про те, як змінилася Україна за останні десять років. Знаєте, у діяспорі завжди був присутній певний романтизм. Питання мови, культури, традицій, віри завжди були на першому пляні. Бо тут ми маємо велику проблему зберегти це все, нашу спадщину. Для багатьох то є першорядне завдання і тут, і в Україні. Але тепер мушу сказати прикре. Канадійська діяспора, особливо у перші роки незалежності Вкраїни, надавала кольосальну фінансову підтримку ріжним проектам: і культурним, і політичним, і релігійним. Але тепер ми бачимо чітко, що більшість тих коштів були страчені намарно.
То, знаєте, для багатьох стало великим розчаруванням.
Я, може, скажу зараз таку непопулярну річ, але то є дуже добре, що романтизму в діяспорі стало менше. Це дозволяє тверезо бачити, яка допомога може бути ефективна й потрібна. Бо взаємини, які в основі є прагматичні, ділові, у перспективі приносять більші плоди.
Мій голос має певну вагу в групі компаній "Стоунвол", і я зумів зацікавити своїх канадійських друзів, що зараз є добрий час інвестувати кошти в економіку України. І завод "Кремінь" — наш перший спільний проект. Ми маємо дуже великі пляни на подальші проекти, які будуть добрі та вигідні усім.
— Павле Ігнатовичу, дозвольте принагідно висловити вам вдячність від наших читачів ще й за вашу велику й щиросердну меценатську діяльність, яка була для багатьох великою несподіванкою...
— То є інший напрямок, без якого я не мислю свого повернення в Україну. Відродження — то є комплекс ріжних заходів, і не можна тільки, як то кажуть, робити гроші й забувати про інші важливі речі. Люди мають бачити зміни в усьому — і я прагну, щоб ці зміни були видимі вже тепер.
Спільно з моїм партнером в Україні ми погодили ще багато таких проектів, які не мають стосунку до бізнесу. Мені дуже болить, що люди в Україні втрачають зв'язок із землею, і важливим є повернути їх, так би мовити, до цього, до витоків своїх, туди, де їм і належить бути.
— Усіх нас також цікавить, коли саме ви плануєте приїхати в Україну?
— Планую — і то дуже скоро, ближчим часом. То є дуже відповідальний крок з мого боку, бо літа вже не ті, щоб жити на два доми... Тому для мене то є не візит, а повернення, про яке я мріяв усе своє життя.
— Дякую вам за розмову, з нетерпінням чекатимемо на зустріч. І наостанок, хотілося б почути ваші побажання читачам нашої газети.
— То є дуже символічно, що ми говоримо з вами перед святом Великодня. Хочу побажати всім, а насамперед — жителям села Міцне, а тоді вже і всій Україні, щоб ми нарешті стали свідками того великого відродження, того великого воскресіння з мертвих, що відкриє нам усім дорогу в нове життя. Вітаю всіх із цим знаменним святом!
Перший до танка прийшов Сатурнум. Домовилися на десяту ранку, але до пів на одинадцяту підійшов тільки Байт Раббіт. Ізіда телефонувала кожні п'ять хвилин. Щоразу з метро і щоразу Санька чув лише фрагменти її пояснень, хоча суть неважко було вловити: виникли якісь проблеми з камерою, і вона домовляється з кимсь іншим. Телефон Жеки не відповідав, а Даня Інферно чесно зізнався, що проспав і тому запізниться на годину. Близько дванадцятої прискакала радісна Ізіда, яка все ж таки намутила камеру, і приповз Даня з червоними очима та пляшкою пива. Тоді ж зателефонував Джіперс Кріперс і сказав, що його пов'язали мєнти. "До вечора випустять," — авторитетно пообіцяв Жека. Чекати його біля танка до вечора ніхто не хотів, тому всі звалили на пиво й ніхто нікуди не поїхав. Найбільше переймалася лажою Ізіда, бо випросила камеру на один день і тепер не знала, як відбрехатися, Наступного ранку на десяту годину до танка не прийшов ніхто. Падав мокрий сніг, і всі дружно вирішили, що в таку погоду вони однак нічого не знімуть, крім, хіба що, хроніки захворювання на ГРВІ.