Страх повернувся до всіх трьох і зажадав сплати відсотків.
— Нам ж-жопа, пацани... — додав Даня. — Треба ви-ви-вибиратися звідси.
Джіперс Кріперс запропонував поки що сховатися в якійсь хаті й обдумати план дій, а заодно й подбати про сякий-такий захист. Вибухівка Сатурнума — єдина зброя, що в них була, — залишилася на окупованій живими мерцями території.
— Головне — не потрапити в гості до когось із них, — зауважив Байт Раббіт.
— А ще в-важливіше, щоб у ра-разі ч-чого нас не сплу-у-утали з к-кимось із них, — додав Інферно.
Жека пропонував навідатися в будинок біля цвинтаря, в якому горіло світло, та ця ідея категорично не сподобалася Дані й Вайт Раббіту.
Зійшлися на тому, що краще уникати контактів із місцевим населенням і пошукати прихистку подалі від кладовищ і заводу.
Що далі вони просувалися вглиб села, то більше переконувались: у Міцному ніде не можна почуватися у безпеці. Кілька разів назустріч їм шкутильгали трупи, й тоді хлопці перескакували паркани, тікали городами, ховалися за хатами чи сараями.
Розминувшись із черговою групою живих мерців (Даня був переконаний, що це була сім'я в повному складі), вони ледь не потрапили в пастку: коли забігли перечекати кілька хвилин у конюшні при доволі великому обійсті, на них там чекала ще одна компанія. По дорозі хлопці встигли трохи озброїтися (Даня тримав у руках вила, Байт Раббіт — косу), але навряд чи це допомогло би їм урятуватись. Адже ніхто з музикантів не чекав нападу, а тим більше — засідки.
Двоє мерців заховалися в сіні на піддашші. Коли хлопці переступили поріг, усе відбулося миттєво: перша потвора повалилася на Байт Раббіта, який встигнув виставити перед собою косу, спрямувавши вістря на нападника. Другий мисливець на живу плоть теж зістрибнув дуже невдало й напоровся на вила. Поки мерці висмикували зі своїх тіл сільськогосподарські знаряддя праці, музиканти вже встигли перескочити через тин на сусідський город. Вони знову були роззброєні й беззахисні, але живі.
Проминувши ще кілька дворів, Жека показав на приземкувату хату-мазанку, вікна якої були забиті дошками. Нікудишня фортеця, та для тимчасового перепочинку — що треба. Байт Раббіт знайшов достатньо велику каменюку, якою вдалося збити навісний замок. З іншого боку на дверях була кована клямка і міцний дерев'яний засув, — найкраща несподіванка за останні години. А втім, ця хата приготувала для столичних блек-металістів ще дві новини. Одну — хорошу.
Розділ 18.
Іди за мною, гниляк
Генерал Микола Станіславович Аматов підійшов до вікна, поправив портьєру.
— Я нє буду, я нє буду целова-ать халодних рук... В етой осені нікто нє вінова-ат, нє віноват... — продекламував ламким басом, сперся руками об підвіконня.
"Сьогодні щось малувато", — він притулився до броньованого вікна і задоволено усміхнувся, поплескав себе по щоках.
Під будинком уряду відбувалася чергова акція протесту. Звична картина. Люди з транспарантами. Раніше генералу навіть подобалося читати всі ці написи. Кожного дня, за сніданком, він згадував про цих недоносків та їхні осточортілі вимоги. Поки що він дозволяв пікетникам вільно й демократично мерзнути просто під вікнами свого кабінету.
Спочатку генерал був переконаний, що всі ці сміхотворні мітинги проплачені опозицією. Він вірив у те, що насправді його народ — розумний, практичний і терплячий. Коли Аматов звертався до людей із промовами, то саме цей ідеалістичний образ чесних трудівників, запозичений із радянських плакатів, проступав на плащаниці його душі й випромінював надійне, заспокійливе світло, наче православна ікона в пишному золотому окладі.
Коли він скрутив голову так званій опозиції, закинувши всіх її більш-менш помітних лідерів до в'язниць, нічого не змінилося. На свій превеликий подив, генерал щодня спостерігав із вікна ту ж таки картину: багатотисячний натовп, який вперто і бездумно вимагав неможливих речей.
Тоді генерал нарешті зрозумів, що переоцінив свій народ, — і радянська ікона в його душі зблякла.
Ці розбещені свободою нікчеми думали тільки про себе, про свою шкуру.
"Дегенерати. Чортові дегенерати, крикуни. Хіба для таких людей ми будуємо нову державу?", — сердився генерал, коли за вікном звучали бляшані барабани.
Найбільше дратували Аматова таблички з назвами населених пунктів, областей та регіонів, усі ці "Баришівка", "Черкаська область", "Кривий Ріг", "Вінниччина" і — як ніж у спину — "Донбас", "Луганськ", "АР Крим".
Секретарка повідомила, що в приймальні чекає полковник Тирлиця.