— Тобто?
— Як ви справедливо зауважили, — Горб знову тримав у руках знімок, — це вже не мозок, а якась мамалига. Але цей прикрий факт, як і відмова та навіть фізичний розпад всіх інших життєво важливих органів, ніяк не заважає... продовжувати існування. Скажу вам чесно, генерале, навіть для пріонної інфекції — це дуже круто. Патогенна форма білка, виявлена нами, має власну пам'ять і програму дій, вона сильніша за життя і смерть.
— Яку ще пам'ять? Яку програму дій?
— Генерале, ви коли-небудь чули про хворобу Куру, яка винищила плем'я форе в Новій Гвінеї? На щастя, це плем'я було ізольоване у високогірних районах, і епідемія не поширилась далі. Ця пріонна інфекція — наш близький, хоч і примітивний, родич. Хвороба Куру також закінчується мамалигою в голові, вона також передається генетично й вона також невиліковна. А мутацію пріонів у цьому племені спричинило одне-єдине, генерале: канібалізм. У вас іще залишилися запитання про пам'ять і програму дій?
Аматов мовчав.
— Генерале, патогенні пріони, якими хтось доповнив букет коньяку "Кремінь", не упали з неба і не прилетіли з Нової Гвінеї.
Кров, генерале, пам'ятає смак тридцять третього року значно краще за нас. Знайти таку кров і випустити на волю її понівечену пам'ять — зовсім неважко. Рано чи пізно це могло статися і без стороннього втручання. Просто комусь захотілося все пришвидшити.
— Що ви... пропонуєте?
— Що я пропоную? — Михайло Васильович вперше за час розмови усміхнувся. — Я пропоную випити! За мертвих і неживих!
Мікробіолог знову цокнувся з веб-камерою, залпом випив коньяк і від'єднався.
— Треба зачистити там усе к чортовій матері, — міркував уголос генерал. — Якщо раптом у всій цій маячні є хоч крапля правди. А цього доктора... Зроби так, щоб я його більше не бачив. Це також стосується всіх очевидців і свідків... зараження. Ти зрозумів?
Полковник уже набирав номер на мобільному. Він усе зрозумів.
— І ще одне. Давай сюди Чвалова. Негайно.
Старі хати, в яких тривалий час ніхто не живе, пахнуть торішнім листям. Тобто, дуже по-різному.
— Ва-ва-ва...
— Ну?
— Запальничку д-дай.
Вася дістав свою бензинку, про яку завжди з гордістю і любов'ю говорив, що це “дуже якісна підробка".
Декілька секунд простояли в темряві, тупо дивилися на вогник, який так гарно горів і... і все. Перед ними, на відстані витягнутої руки, виднілося дупло старої печі. Обабіч, за рамами
без дверей, чорніла душа цієї хати.
— Праворуч — для людей, ліворуч — для свиней. Знаю я цю народну архітектуру і побут, — сказав Вайт Раббіт.
— Ліворуч, — озвався Жека, — спершу подивимося там.
Вася підняв над головою свою запальничку. Якби темрява уміла сміятися, вона б закашлялась.
— Чекай, — Джіперс Кріперс притримав його за лікоть. Вася побачив у його руці ліхтар. Ще радянського виробництва, з металевим корпусом, на акумуляторах.
— Т-т-тю, блін, міг би й зра-а-азу сказать. Ану, д-дай сюди, — Даня крутив у руках цей раритет, оснащений штепсельною вилкою; і нащо прийдешні покоління вигадували окремі зарядні пристрої?
— Ц-це якісь іграшкові в-в-в-вила з п-п-п-підсвіткою...
Клац. Темрява вміє тиснути, світло вміє перемагати. І перемога ця, що на мить засліпила всіх, увінчалася криком. У дальньому правому кутку, зіщулившись, сиділа Ізіда. Вона затулила обличчя руками, та нікому не треба було бачити її лиця, щоб упізнати.
— Т-ти?
— Фух, ми вже думали, тебе схавали, як Саньку.
Жека підійшов, присів біля неї навпочіпки.
— Як тобі вдалося від них утекти?
Ізіда тремтіла, мов у пропасниці, й намагалася міцніше притиснути коліна до грудей. Вона тулилася до стіни, ніби хотіла загорнутися в неї, наче у ковдру.
Знадвору почувся скрегіт.
— В-в-в-в...
— Вируби цей довбаний ліхтар!
Хвилина тиші. Потім кроки й гарчання. Кроки. Знову хвилина тиші. Півтори. Дві. Такої тривалої тиші ніхто з них, певно, не пригадав би. Бо тривалість — це функція страху, а не часу.
— Як ти сюди потрапила?
— Мене... Мене сюди привели... — дівчина тицьнула пальцем у темряву. — Там... ще одні двері.
— Хто?! Хто привів?
— Я... я не знаю.
Тріск і гарчання. Тільки цього разу кожен розумів, що мовчання і темрява їх не порятують. Трансфер відбувся, тепер ці зрадливі легіонери виступають за іншу команду. Тріск, удар, ще удар, скрегіт завіс; грюкіт линув звідти, куди показувала Ізіда. Бічні двері. Ось вони з виляском падають на долівку. Нічого не видно, зате чути, наче в кінотеатрі: звук звідусіль, тріщать не тільки дошки, але й судини мозку. Шурхіт. Крок. Ще крок. Ізіда обома руками стискає руку Джіперса Кріперса, й за інших обставин він би сичав від болю. Але не цього разу. Цього разу сичить не він. Сичить хтось у другій половині хати. І це сичання наближається. Воно вже біля печі. Разом із смородом, який важко з чимось переплутати.