Клац! — і всі на мить сліпнуть. їм здається, що лише на мить.
Долівка стиха цокотить і кришиться: істота, що насувається на музикантів, тягне за собою дворучний ковальський молот; так діти тягнуть за собою санчата на гірку.
— Йоммана... — Вайт Раббіт хоче відступити ще крок до стіни, та ногу ніби щось тримає; еге ж, це і є стіна.
Ліхтар підтанцьовує в руках Дані, він водить ним перед собою, немов ганчіркою, якою намагається швидко витерти з дошки "погані слова" саме тієї миті, коли вчителька переступає поріг класу. Але істоту, що наближається до них, неможливо стерти, вона досі перед очима; сморід загусає в ніздрях, лоскоче в шлунку, шурхає між піднебінням та коренем язика нестерпно жорстким пером.
Чотири кроки, небезпека калатає в усі дзвони, страх циркулює від маківки до п'ят зі швидкістю води, що вилітає з брандспойту.
Ізіда задихається зойком, кашляє.
Зламана шия дозволяє істоті носити голову, закинувши її практично на спину, тож обличчя вони не бачать, за винятком хіба що точеного довгого носа з вузькими ніздрями. Ця голова дивиться на них ніздрями. У правій щось тихо ворушиться, біліє, звивається.
— От жалко п-п-пацана... — зітхнув Даня.
Мрець і справді справляв жалюгідне враження. Він безпомічно сіпався, вчепившись у рукоять молота, наче це була його єдина точка опори. Голова на зламаній шиї бовталась, як мотоциклетний шолом.
— Зараз я йому вправлю хрящі... — прошепотів Жека. Він поволі зміщувався праворуч, заходив з тилу. — Ну й морда, піндик...
План Джіперса Кріперса полягав у тому, щоб вихопити кувалду з рук мерця, — й тоді вже діяти, як карта ляже.
— Краще відійди... вбік, — голос пролунав у Жеки над вухом.
Музикант підняв руки й слухняно відійшов до стіни. З темряви безшумно вийшов чоловік із кумедною еспаньйолкою та волоссям до плечей. Зблиснув ніж, і зомбі повалився на підлогу. Бородань тримав за волосся голову мерця, яка люто клацала щелепами. Потім відійшов до дверей.
— Посвіти... сюди, — гукнув до Дані, вільною рукою потягнувши засув. Вітер підхопив пола його спортивної куртки; на грудях чоловіка спалахнув золотом ієрейський хрест.
— Ого, чувак по хіп-хопу прикинутий, — реготнув Жека.
Отець Дмитро залишив цю репліку без відповіді. Він постукав трофейною головою об підлогу — й тіло мерця зреагувало на цей звук, порачкувавши до нього. Тоді священик нахилився, трохи подався вперед і, широко розмахнувшись, пожбурив голову якомога далі від хати; тіло зомбі якось зневажливо рохнуло й поповзло на пошуки свого цінного аксесуара.
Залишалося тільки зачинити двері.
Священик витер ножа об штани, сховав його за халяву чобота, і підійшов до Ізіди.
— Як ти?
— Гірше... Болить.
— Це він т-тебе сюди п-п-привів?
— Я побачив, що на неї... еее... напали... Але я не встиг... Мені дуже шкода... — священик зняв з плеча сумку, поставив на підлогу. Потім витягнув із кишені револьвер, перевірив набої.
— Е-е, попустись, що ти надумав?
— І хто ти взагалі такий?
— А хіба тепер... це має значення? — отець Дмитро присів поруч з Ізідою. — Якщо це вас утішить... я був... настоятелем храму... еее... в цьому селі.
— Так ти... тобто, ви... в натурі, тобто, справді священик? — зніяковів Жека.
Отець Дмитро знизав плечима.
— Я вже і сам... не знаю...
— Чуєте, святий отець, — сорі, я не знаю, як до вас правильно звертатися, — словом, нам треба вибратися звідси, ми тут взагалі випадково...
— У когось є цигарка? — жестом перепинив Байт Раббіта священик. Даня простягнув йому пачку LM.
— Червоний LM? — зрадів отець Дмитро. — Я коли курив... ще до висвячення... то лише LM, і тільки червоний. Бо синій... еее... гидота.
— Якщо коротко... — випустив дим настоятель храму Всіх Святих, — то ви влипли. Звідси... навряд чи можна... еее... вибратися. Село повністю... ізольоване. Регулярні війська... Я нарахував батальйонів... еее... шість, не менше. Скрізь... колючий дріт... тягнуть. Дві танкові роти... Вони чекають... наказу. Чуєте... як все... затихло? Перед боєм завжди... тихо.
Ніна Андріївна запалила свічку на покутті, перехрестилася, прочитала молитву. Вона знала, що цей тихий день — останній. Більше днів не буде.