Аллен знав, що цього дня о восьмій ранку Керолайн має з'явитись до доктора Лейярда, перш ніж той піде на операції. І хоч він не сподівався довідатися щось важливе про стан Керолайн, однак вирішив подзвонити додому, признавшися собі, що йому кортить почути не так новини про дочку, як голос Леслі. Набираючи номер, Аллен сказав собі, що дзвонити до Нью-Йорка треба рідше. З його платнею міжміські телефонні розмови були надмірною розкішшю.
Трубку взяла Керолайн.
– Ой, татуню, я така рада, що ти подзвонив! Доктор Лейярд просто чудодій! Він оглянув мій ніс, зробив кілька рентгенівських знімків, і сказав, що за тиждень я зніму пов'язку й знову матиму людський вигляд. Мама каже, що перед від'їздом на захід у нас буде кілька днів і ми провідаємо тебе. Правда, здорово?!
– Спасибі твоєму чудодієві, – промовив Стренд. – Твої відвідини будуть для мене святом. А коли їхатимеш сюди, надягни свою найдовшу і найстрашнішу сукню. Від завтра тут буде чотириста хлопців!
Керолайн захихотіла.
– О, я не думаю, що буду аж така сліпуча! А якщо й буду, хіба це погано?
– Ні, – відповів Аллен. – А тепер дай мені поговорити з мамою..
Леслі теж мала веселий голос.
– Керолайн тобі про все розповіла, – сказала вона. – Правда ж, чудово? А як там ти?
– Кращого годі й сподіватися! Люди приємні. Правда, наш будинок схожий на старий сарай, але жіночі руки зроблять з нього палац. І ти – саме та жінка, чиї руки тут потрібні.
– На все свій час, – задоволено мовила Леслі, – Може, тобі щось привезти, як їхатимемо до тебе?
– Тільки наше ліжко!
– Ні, ти невиправний! – вигукнула вона, ще більш задоволена. – До речі, кілька хвилин тому сюди приходив по одяг твій юний приятель Ромеро. Сказав, що хоче поїхати до школи сьогодні, а не завтра. Просто рветься вчитись! Гадаю, ти несправедливий до цього хлопця. Манери в нього чудові.
– Він просто чудовий актор! А що думає про нього Керолайн?
– Керолайн його не бачила. Ти ж знаєш, яка вона тепер. Почула дзвінок біля дверей і відразу замкнулась у себе в кімнаті. Він запитав, чи можна йому переодягтись у ванній, а коли вийшов, то мав по-своєму дуже симпатичний вигляд! Він звернувся до мене з дивним проханням. Залишив у ванній старий одяг і попросив мене – спалити його!
– Якщо він був одягнений так, як завжди, то це не дуже й дивно. Та годі про нього. Як ти?
– Чудово! – Леслі мовби завагалася. – Хочу тобі признатися: На тому тижні подзвонила місіс Ферріс – ти її знаєш, вона директриса в школі, де вчилася Керолайн, – і запросила мене раз на тиждень приїздити й давати приватні уроки учням. Сказала, що я. зможу користуватися музичним класом. Учнів буде не багато. Я залишу тільки найкращих.
– А чому ти сказала, що хочеш признатися?
– Бо досі я тобі про де не казала. В тебе, мабуть, було досить і свого клопоту.
– І ти хочеш туди їздити?
Леслі знов завагалася.
– Так, – сказала вона нарешті, – Гадаєш, у Данберрі будуть проти?
– Я певен, що це можна буде врахувати в твоєму розкладі. Сьогодні я запитаю.
– Любий, не треба, якщо це дуже складно!
– Зовсім не складно.
– Це означатиме, що одну ніч мені доведеться десь ночувати в Нью-Йорку.
– Думаю, одну ніч я переживу!
– Ти там на роботі не дуже хвилюєшся?
– Я тут нічого не роблю. Вчора був разом з усіма вчителями на чаюванні. А хлопці приїздять аж завтра. Я вже познайомився з одним здоровенним футболістом, який напросився занести нам піаніно. Я певен, нам тут сподобається, – сказав – Аллен зі щирістю, на яку тільки був здатний.
Не сумніваюся, – промовила Леслі і відчувалось, що вона цього не зовсім певна, – Сьогодні в Нью-Йорку дуже гарно. Бабине літо. – Вона не сказала, чому їй спало на думку розповідати йому про погоду в місті.
– Нічого не чути від Джіммі й Елінор?
– Геть з очей, геть з думок. Але я спробую розшукати Джіммі, коли їхатимемо до тебе… Ой, мабуть, ця розмова коштує купу грошей! Розповімо одне одному про новини, коли зустрінемось. До побачення, любий!
– До побачення, люба! – прошепотів Аллен. «Одну ніч на тиждень», – пригадав він, поклавши трубку.
У двері постукали.
– Заходьте! – гукнув Стренд.
Увійшла повна жінка – рожевощока, з пофарбованим у білий колір волоссям, у поношених чорних штанях і светрі, який щільно обтягував здоровенні, як подушки, груди. В руці вона тримала велику господарську сумку.
– Доброго ранку, містере Стренд! – привіталася жінка. – Мене звати місіс Шіллер. Я ваша хатня робітниця. Сподіваюсь, у вас усе гаразд?
– Так, так. – Стренд потис їй руку. Долоня була м'яка, але сильна. – Вам доведеться прибирати тільки одне ліжко. Моєї дружини ще кілька днів не буде. Двоє хлопців оселяться вже сьогодні. їхні прізвища Роллінз і Ромеро. Вони житимуть у третій кімнаті.