Аллен відстав від решти, взяв Леслі за руку й пішов поруч із нею. Вона вдячно всміхнулась.
– Я так знудьгувалася за тобою! – прошепотіла вона.
– А я, звісно ж, проводив тут сам час, як колись замолоду! – відповів Аллен. – Ти не уявляєш собі, на що схожі оті збіговиська за чаєм в учительській кімнаті.
Леслі стиснула йому руку.
– У тебе непоганий вигляд, – сказала вона. – Здається, тутешній клімат тобі на користь.
– Сподіваюся, він піде на користь і тобі.
– Якщо тобі тут добре, – відповіла Леслі, – то й мені буде добре. – Проте голос її прозвучав якось невпевнено, з нотками сумніву або й остраху.
Вони увійшли до їдальні, вже заповненої хлопцями. З того, як усі позводили очі на Керолайн, – вона вела цуценя на повідку, – Стренд зрозумів, що операція минула справді успішно. Він помітив, що Керолайн і ходити стала інакше. Коли б його спитали, як саме, то він сказав би: «гордовито».
Після обіду, за яким Хейзен сів поруч зі своїм знайомим із Вашінгтона, – той мав якесь відношення до справ з нафтою і Хейзен почав із ним жваву розмову, – Аллен відвів Леслі назад до квартири. Вона хотіла трохи поспати, поки Хейзен, Керолайн та Конрой будуть на футболі.
– Ти справді не хочеш, щоб я залишився з тобою? – спитав Аллен, дивлячись, як Леслі скидає туфлі й лягає в одне з ліжок.
– У нас ще буде багато часу, – сказала Леслі. – Боюся, вони образяться, якщо ти не підеш з ними на футбол. А я й так сьогодні надивилася на людей.
Він нахилився, поцілував її в чоло й пішов на стадіон.
На відкритих дерев'яних трибунах зібралося з тисячу глядачів, але Хейзен зайняв Алленові місце поруч із Керолайн. По другий бік від дівчини сиділи Хейзен і Конрой. Гра вже почалася, але Хейзен сказав, що цікавих моментів досі не було.
– Котрий з них Ромеро?
Стренд скинув поглядом на лаву запасних. Скраю – самотою, збоку від решти гравців, нахилившись і втупившись у свої руки, що звисали між коліньми, – сидів Ромеро. На поле він не дивився – ніби те, що там відбувалося, його не цікавило.
– Номер сорок п'ятий, – сказав Стренд.
– Господи, та він же крихітка! – мовив Хейзен. – Проти тих хлопців він здається дитиною! Над ним ніхто не хоче зле пожартувати, ви певні?
– Тренер ставиться до нього цілком серйозно.
– Той тренер, мабуть, садист! – сказав Хейзен похмуро. – Я думаю, хлопця слід застрахувати на повну суму, щоб страхова компанія оплатила потім і лікарню, і похоронні витрати.
– Тільки так ви зможете мати якусь віддачу за вкладені в нього кошти, – мовив Стренд, подумавши про чек на п'ятсот доларів у «Братів Брук» та десять доларів на кишенькові витрати щотижня.
Хейзен глянув поверх голови Керолайн на Стренда і посміхнувся, сприйнявши його слова як жарт. Однак сам Стренд не був певен, що справді хотів пожартувати.
Гра проходила безладно, метушливо. Було багато помилок, невдалих комбінацій, неточних пасів, блокованих ударів. Чоловік, який сидів позад них, – його син грав у півзахисті й двічі підряд неточно віддав пас, – раз у раз повторював: «Що ж ви хочете – перша гра в сезоні!»
Та хоч яка вийшла гра, а приємно було сидіти цієї ранньої осені на теплому осонні й спостерігати прудких хлопців, що бігали по чудовому зеленому моріжку. Тут не вибухали дикунські пристрасті, властиві професійному футболу або зустрічам між уславленими університетськими командами. Штрафні удари суддя призначав тільки за положення поза грою та коли футболісти затягували тайм-аут. А коли один гравець із команди Данберрі ненароком зіткнувся з суперником і впав, хапаючи ротом повітря, футболіст, що збив його, враз нахилився над ним і не відходив доти, доки потерпілий не встав. Керолайн, на колінах у якої крутилося цуценя, віддано вболівала за команду Данберрі й зухвало всміхалася, коли котрийсь із хлопців другої школи обертавсь і добродушно цитькав на неї.
– Ти тільки скажи, як тебе звати, залиш свій телефон, і ми з тобою поквитаємося, – сказав один з хлопців.
– А ти спитай у мого батька! – Керолайн показала пальцем на Аллена. – Він тут учителює.
Хлопець засміявся.
– Пробачте, сер, – мовив він. – Коли йтиму до їдальні, я неодмінно прихоплю олівця й папір.
Після гри дирекція влаштовувала в їдальні для учнів обох шкіл та їхніх батьків чаювання. Стренд не мав сумніву, що той хлопець справді прийде з олівцем та папером, і зловтішно уявляв собі, як дасть йому телефон Керолайн і повідомить, що через три дні вона буде уже в Арізоні.