– Правду кажучи, містере Джонсон, – сказав Хейзен, – містера Стренда й мене більше цікавлять успіхи хлопця в навчанні, ніж його подвиги на футбольному полі. Що ви чули про нього від учителів?
– У нас усі тренери, – почав Джонсон, – досить пильно стежать за тим, як наші хлопці встигають на уроках. Тут не та школа, де заплющують очі, коли спортсмен відстає у навчанні. Ось чому я радий повідомити, що вчителі відгукуються про Ромеро добре. Він навдивовижу розумний, кажуть вони, і завжди старанно готується до уроків. Хлопець, правда, трохи любить посперечатися, ви, певно, знаєте… – Джонсон усміхнувся. – Але захищає свою думку завжди ввічливо й аргументовано. Звісно ж, він… ну… життя в нього було зовсім не таке, як у більшості учнів Данберрі, і вчителі розуміють, що на це треба зважати. Але якщо він продовжуватиме так, як почав, то нема чого хвилюватися. Правда, йому начебто геть байдуже до того; чи любитимуть його однокласники та хлопці в команді. І, крім Роллінза, він, здається, не хоче більше дружити ні з ким:
– Я з ним побалакаю, – пообіцяв Хейзен. – Аллене, давайте сьогодні візьмемо його з собою повечеряти в місті. В готелі, де я зупинився, досить непоганий ресторан, і, може, в іншій атмосфері хлопець відчує себе трохи вільніше. А ще я хотів би почути про нього думку Керолайн. Навіть не уявляю собі, як хлопець поводитиметься в товаристві дівчат… ну… пристойніших, ніж ті,, котрих він знав досі.
«Цікаво, – подумав Стренд, – що сказав би Хейзен, якби йому розповісти про оту знайому Ромеро з поїзда та вечір у Нью-Хейвені?»
– Ви знаєте, – мовив Аллен, – я не бачив його з жодною дівчиною ні тут, ні в місті. Зате місіс Шіллер, наша прибиральниця, вважає його своїм улюбленцем. З нею Ромеро поводиться, як справжній рицар, запевняє вона, чого ніяк не можна сказати про решту учнів. До того ж він найохайніший хлопець, якого вона тільки бачила за всі її роки в школі.
– По-моєму, це добрий знак, – сказав Хейзен. – Як ви гадаєте?
– Гадаю, що так, – відповів Стренд. – Дуже добрий.
Цієї хвилини до зали увійшли хлопці з обох команд, свіжі й розпашілі після душу, і зголодніло стовпилися коло буфету.
– Ви його бачите? – спитав Хейзен. – Якщо він тут, я запрошу його сам.
– Не думаю, щоб він був тут, – сказав Джонсон. – Він перший вибіг із роздягальні, і я чув, як він сказав Роллінзові, що зустрінеться з ним пізніше в корпусі. Хлопець, як видно, не дуже любить розважатися в товаристві за чаєм.
Стренд побачив Роллінза – той ніс від буфету повну тарілку сандвічів – і махнув йому рукою. Роллінз підійшов. Він був трохи розгублений через те, що його побачили з цілою горою сандвічів, одначе посміхнувся й жартома затулив тарілку долонею.
– Здається, застукали на гарячому, сер! Від свіжого повітря страшенний апетит.
– Роллінзе, – звернувся до хлопця Стренд, – це містер Хейзен. Завдяки йому твій товариш Ромеро потрапив до Данберрі.
– Радий познайомитися з вами, сер. – Хлопець поставив тарілку на стіл і потис Хейзенові руку. – Сьогодні ви найпопулярніший гість у школі.
– Ваша команда непогано грала, вітаю вас! – сказав Хейзен.
– Дякую, сер. Ми не виграли, але й не програли. Згодом ми гратимемо краще.
– У тебе вийшов добрий блок, ти дуже допоміг Ромеро, – мовив Джонсон. – Якби не ти, його зупинили б.
– Що ж, тренере, – сказав Роллінз і знову посміхнувся, – ми, гравці, маємо показати джентльменам, що вміємо допомагати один одному.
– Роллінзе, – різко сказав Джонсон, – гадаю, вам з Ромеро пора облишити цей жарт! Він усім набрид.
– Пробачте, тренере, – спокійно промовив Роллінз. – Я перекажу ваші слова Ромеро. – Він узяв тарілку з сандвічами й пішов до своїх товаришів.
«Роллінз… – подумав Стренд. – Хлопець, який добре вміє блокувати, любить їсти серед ночі зефір у шоколаді, і ще один кандидат у стан вершників».
Частина третя
Розділ перший
«Вперше, відколи Леслі повернулася з Арізони, її немає, тут увечері зі мною. Вона в Нью-Йорку. Леслі їздить туди щосереди – давати уроки своїм учням у колишній Школі Керолайн. Досі вона поверталася сюди близько одинадцятої вечора – після довгої дороги з міста. А цього разу домовилася заночувати вдома у директриси школи. Отож завтра їй доведеться встати рано, щоб устигнути на десяту годину сюди, – адже в неї тут уроки. Зручного поїзда на Нью-Йорк звідси нема, і Леслі їздить старим фургончиком, якого нам позичив Хейзен. За кермом Леслі досі нервується, і двох поїздок на день для неї, як виявилося, забагато. Щоразу вона повертається збуджена сліпучим світлом зустрічних машин і потім страждає від страшного головного болю. її дратують не тільки поїздки. Від цієї біганини в будинку, диких вибухів сміху, криків перед телевізором у загальній кімнаті, гармидеру та реготні, без яких хлопці не хлопці, від завивання магнітофонної музики в Леслі болісно натягується шкіра довкола очей і залягають складочки в кутиках рота. Вона все частіше ковтає аспірин і щодня приймає заспокійливе, яке їй прописав шкільний лікар.