Я не можу сказати напевне, чи ті учні в Нью-Йорку для Леслі добре чи погано. Я знаю тільки, що робота з ними її захоплює, а з однієї дванадцятирічної дівчинки, каже Леслі, здається, навіть буде професіональна піаністка. Коли вона розповідає про ту дівчинку, в її голосі бринить якесь піднесення, а це останнім часом трапляється з нею рідко. До свого викладання в Данберрі Леслі ставиться скептично. Тут немає жодного хлопця, каже вона, якого б що-небудь цікавило в музиці, крім «року» та «диско».
Навіть у такі хвилини, як ця, коли дім огортає тиша пізнього вечора,, Леслі неспокійно снує по квартирі, переставляє щось із меблів, виймає з ваз засохлі квіти, бере до рук книжку або журнал, а тоді роздратовано їх кидає. За піаніно сідає лише вдень, коли хлопці йдуть до школи, а в неї нема уроків. Коли випадає вільна година, вона ходить малювати, але щоразу повертається з умисне. заляпаним полотном – вона невдоволена тим, що в неї виходить.
Наша квартира й досі має вигляд порожнього, тимчасового житла. Леслі ще не повісила жодної зі своїх картин. Каже, що соромиться хлопців і вчителів, які подумають, ніби вона вважав себе художницею. Проте навряд чи причина в цьому. Мені здається, Леслі не збирається тут жити, – хоч я й певен, що в думках у неї такого нема, – і її малюнки на стінах були б небажаним символом осілості.
Під час одного зі своїх наїздів до Нью-Йорка вона обідала з Ліндою Робертс. Та повідомила Леслі, що, може, полетить на тиждень чи на днів десять до Франції, і запросила її з собою. Я сказав Леслі, що в школі її напевне відпустять і ця подорож піде їй на користь. Однак вона відповіла мені, що про це й мови не може бути. А коли я спробував переконати її, вона розлютилась і заявила, що я хочу її позбутися. Я заперечив проти такої нісенітниці, але хоч мені й неприємно в цьому признатися – її коротка відсутність була б тепер бажана. Це дало б мені змогу, як-от сьогодні ввечері, нарешті спокійно подумати; посидіти отак самому за столом і обміркувати всі дрібні події, що сталися цієї осені.
Увечері, після тієї гри, коли Ромеро вперше вийшов на поле Данберрі, ми всі вечеряли в ресторані готелю, де зупинилися Хейзен з Конроєм. Ромеро, охайно вдягнений, у краватці, сидів поруч із Керолайн. Здається, обоє зацікавились одне одним. Хейзен не втручався, до їхньої розмови, хоч іноді якось пильно придивлявся до них. Наступного ранку Хейзен, перед тим як поїхати з Леслі та Керолайн до Нью-Йорка, сказав мені, що був приємно вражений поведінкою Ромеро і попросив обережно розпитати в Керолайн, якої вона думки про хлопця. Я не мав нагоди побалакати з нею перед від'їздом, але сказав Леслі, щоб вона спробувала випитати у дівчини все, що зможе.
На той час ми ще не перевезли з Нью-Йорка своїх меблів і мусили з Леслі спати в одному ліжку. Та після того.,, що, сталося в Турі, ми лежали спокійно, якомога далі одне від одного. Ми про це не розмовляли. к але обоє розуміли, що нам доведеться прийти до якогось остаточного рішення про наше інтимне життя. Бо вдавати, тби стримування не позначається на нашому шлюбі, ми довго не змогли б. І все ж. таки ми прокинулись уранці в обіймах одне одного».
Стренд поклав ручку. Він писав понад годину, сидячи за старим письмовим столом при світлі учнівської лампи. Він стомився, але знав, що заснути не зможе, і, важко осівши на стільці, задивився у вікно.
В листопадових сутінках почав сіятися перший сніг. У корпусі вже ніде не світилось, і над квартирою Стренда стих навіть гуркіт радіоприймачів та касетних магнітофонів і тупотіння хлопчачих ніг. Коли Леслі бувала вдома, вона не могла діждатися тієї благословенної миті, коли цей гармидер ущухне й настане тиша. В такі години Стренд звичайно сидів у м'якому кріслі й читав або дивився в камін. Вогонь проганяв осінній холод, який швидко проникав до будинку, коли полум'я вночі не горіло.
Раптом він почув, як до будинку ніби під'їхала машина. Звук двигуна був такий, наче в старого «фольксвагена», що ним їздила Леслі. Аллен підхопився і підійшов до вікна, подумавши, що Леслі, може, передумала залишатися в Нью-Йорку. Але надворі не було ніякої машини, тільки сніг і темне подвір'я школи, по якому гуляв вітер. Аллен зітхнув і вернувся до столу.