Він почув цей звук того вечора, коли Леслі приїхала з Арізони, і вибіг зустрічати її аж до вхідних дверей. Аллен пригадав, Як вони кинулись одне одному в обійми, не думаючи про те, дивляться чи не дивляться на них учні. Леслі палала від щастя, що знову бачить його, і з її вигляду він зрозумів, що поїздка їй удалася.
Було вже давно за північ, а вони все сиділи на канапі, і Аллен, обнявши Леслі, слухав її розповідь про Арізону.
– Керолайн певна, що їй там буде добре. Коледж їй подобається – він справді гарний і, звісно ж, не схожий на Сіті-коледж. Дівчата на її поверсі в гуртожитку милі, дружні. Ми все розмовляли, розмовляли – без кінця. Просто ми з нею залишилися на кілька днів удвох, і ніхто інший з родини не відвертав моєї уваги. Здавалося, ніби відкрились якісь потаємні шлюзи. Мабуть, нам з тобою обом слід було частіше робити так з усіма трьома дітьми.
– І в чому ж вона звірялася тобі?
– Ну, по-перше, Керолайн страшенно вражена твоїм містером Ромеро.
– Рассел буде радий почути про це. – Аллен зовсім не був певен, що він сам радий про це почути. – Що ж її так вразило? Отой його карколомний прохід на футбольному полі?
– Про це вона й не згадувала. Каже, що він здався їй значно вихованішим і скромнішим, ніж решта хлопців.
– Для Ромеро це буде новина, – сухо кинув Стренд.
– Вона, мовляв, відчула, що він не хоче бути схожим на інших хлопців у своєму класі.
– Така небезпека йому не загрожує.
– Це не для нього – так він їй заявив. Він, мовляв, хоче чогось досягти. Ще не знає, чого саме, але це має бути неабищо. Майже всі хлопці в школі, як він сказав, котяться по рейках… Керолайн каже, що говорив він це зневажливо. У тих хлопців, мовляв, усе розплановано – Гарвард або Йельський університет, потім школа бізнесу й місце в татовій фірмі. Стануть адвокатами, президентами банків, наб'ють кишені доларами, а в п'ятдесят п'ять – на пенсію, грати в гольф. Одначе їх чекають великі несподіванки, каже Ромеро. А він має одну велику перевагу над ними всіма – для нього ніщо не буде несподіванкою. Він, мовляв, навчиться всіляких хитрощів від них самих…
– Від кого це «від них»?
– Цього він Керолайн не сказав. Тільки сказав, що візьме гору над ними в їхній грі, ї в своїй туї, і взагалі в будь-якій грі. Керолайн розповідала, нібито хлопець був тоді страшенно збуджений, так наче висловлював свої потаємні думки. Вона гадає, що то йому вперше трапилася нагода з ким-небудь поговорити про це.
– Вона помиляється, – мовив Стренд. – Мені теж довелося дещо від нього почути. Правда, менше, ніж їй, але теж чимало. – Він пригадай розмову про готів.
– І Ромеро, мовляв, вдячний їм за те, що вони його навчають. Так оті алжірські фелахи здобули освіту в Сорбонні, а потім викинули французів зі своєї країни. Або оті розумні молоді араби, які вчилися в Гарварді та Оксфорді, а потім повернулися додому, змінили європейські костюми на бедуїнський одяг і віднадили англійців та американців від своєї нафти, змусивши їх верещати як недорізаних свиней.
– І що ж Керолайн думає про беї оті його красиві слова?
– Вона сказала йому, що він просто напускає туману. Мовляв, десь начитався про це, а тепер розводиться, щоб удати із себе великого розумника.
– Ну, це його, мабуть, тільки втішило! – мовив Аллен.
– Керолайн сказала, ніби він скипів. їй навіть здалося, що він устане й піде геть. Але не пішов. «І справді начитався, – сказав він, – я сам же таки про це й написав, пробувши у школі тиждень, і замислився про те, чого мені тут у біса треба». Він же, мовляв, приїхав сюди не для того, щоб гасати з м'ячем по полю!
– Може, хлопець і не збрехав, – зауважив Аллен, – коли сказав, ніби написав усе оте сам. Це на нього схоже.
– Потім Ромеро спитав, де вона вчиться, а коли Керолайн розповіла про свою спортивну стипендію, він засміявся. То ти теж бігаєш, каже. Але він, мовляв, знає, від чого втікає. А от від чого втікає вона? Потім хлопець заявив, що навіть ПІСЛЯ: свого сьогоднішнього успішного виступу на полі він однаково піде з команди, бо залишався там тільки заради свого товариша Роллінза. Футбол, каже, то дитяча забавка.
– Джонсон не дуже побиватиметься, коли він піде, – промовив Стренд.
– Хто такий Джонсон?
– Футбольний тренер. Ромеро всім каже, що в того нема уяви, і це дійшло до Джонсона.
Я знаю, ти вважаєш Ромеро важким хлопцем. Але я ніколи не чула, щоб Керолайн так розповідала про когось. Вона сказала, ніби це був найцікавіший вечір у її житті. Коли вона прийшла після тієї вечері додому, то відразу сіла й усе, що їй запам'яталося, записала.
«От іще одна в родині стала писати щоденник! – подумав Стренд. – Може, це спадкова хвороба?»