Прокинувся Аллен від якихось звуків у сусідній кімнаті. Він протер очі й машинально глянув на світний циферблат годинника, який стояв на столику біля ліжка. Минула вже четверта година. Звуки в сусідній кімнаті не стихали, і якийсь Час Аллен просто лежав здивований, намагаючись здогадатися, що б то могло бути, Потім збагнув: там схлипу
вала жінка. Він відкинув ковдру, підхопився з ліжка й побіг до кімнати Леслі. Вона сиділа в темряві на широкому ліжку.
– Леслі! – вигукнув Аллен, – Леслі, бога ради!.. – Він увімкнув лампу. її обличчя не було видно.
– Не треба світла! – закричала вона. – Прошу, не треба світла!
Несподівано вона здалася йому якоюсь маленькою, зморщеною. Він
вимкнув лампу, став перед нею навколішки І обняв її за стан.
– Леслі, – промовив він, – що таке? – Потім стривожено: – Що ти тут робиш? Я думав, ти залишилась на ніч у Нью-Йорку. Що сталося? Ти щойно приїхала? Вже минула четверта…
– Не свари мене, – сказала вона. – Сьогодні я не витримаю, якщо ти мене сваритимеш. Я вдома, Хіба цього не досить?
– Люба, – промовив він лагідно, – я. не сварю тебе. Я дуже стурбований. Я хочу допомогти…
– Обійми мене. Ось так. І нічого не кажи. Помовч. – Вона істерично засміялася, – Хіба жінці не можна часом поплакати без того, щоб. викликати поліцію? Пробач мені, – Вона погладила його по голові. Рука в неї тремтіла. – Я вже заспокоююсь. Повір, усе гаразд. Нерви!.. Дурниці все це… А тепер зроби для мене ось що: залиш мене на хвилинку. Піди на кухню і приготуй чогось випити нам обом. А я тим часом ввімкну світло, наведу лад на обличчі, зачешусь, а тоді вийду на кухню, і ми нишком вип'ємо по чарочці й любо поговоримо при світлі, і ти побачиш, що нема чого тривожитись. Я трохи дурненька, але ти завжди про це знав, і цьому немає ради. їй– богу… Тільки, надягни халат і взуй капці. Ти весь тремтиш. Іди. Прошу тебе, йди.
Аллен поволі, неохоче підвівся й пішов до своєї кімнати. Надяг халат, узув пантофлі й рушив через темний передпокій до кухні, вмикаючи по дорозі світло. Потім приготував два віскі – у свою склянку долив багато води, а в склянку Леслі – лише кілька крапель. Сів за стіл і, чекаючи дружину, задивився на своє відображення в темній шибці й на білі сніжинки за вікном, що повільно пролітали у світлі від старомодної гасової, переробленої на електричну, лампи над кухонним столом і провіщали зиму.
«Навряд чи я буду на щось здатний уранці», – подумав Аллен, і йому стало соромно за свій егоїзм. Першим уроком у нього була американська історія, і він спробував пригадати, що саме збирався розповісти учням про федеральні закони, бо не хотів думати, що означала поява Леслі в такий пізній час та її істерика.
Коли Леслі ввійшла на кухню, вона була уже в халаті, накинутому поверх нічної сорочки. Коси зачесані, обличчя майже спокійне.
– Ось, – сказав він. – Ось твоя склянка.
– Дякую, – тихо мовила Леслі і спробувала всміхнутися до нього. Ця її усмішка була схожа на спалах маяка-мигавки десь ген за тисячу ярдів.
– Люба, що сталося? Ти попала в аварію?
– Ні. Тільки разів із десять мало не заблукала. Я вперше вела машину в снігопад. Іноді машина ніби живе власним життям.
– Щось трапилось у Нью-Йорку?
– Нічого особливого – Леслі сіла, взяла обіруч, як дитина, склянку, піднесла її до рота і спрагло почала пити.
На мить у його пам'яті зринув, ніби перебивна картинка, образ Юдіт Кінлін. Вона сиділа в ресторанчику із запітнілими вікнами й тримала ось так біля уст чашку з кавою.
Смак віскі я почну відчувати, мабуть, у років вісімдесят, – промовила Леслі. – Але з книжок знаю, що його дають тим, хто врятувався після корабельних катастроф. Виходить, віскі здатне підтримувати в людині життя. Ні, нічого особливого не сталося. Я чудово повечеряла з нашою директрисою, ми грали дуетом Шопена, і вона розповідала, якою чудовою людиною був. її чоловік і як вона тужить за йим, відколи вів помер; і якою знахідкою була Керолайн для школи, і як вона шкодує,
що в школі нема систематичної спортивної програми, бо якби така програма була, Керолайн могла б дістати стипендію в будь-якому коледжі; і з яким нетерпінням вона чекатиме кожного такого вечора, коли я зможу залишитись у неї, бо так жахливо сидіти, читати, спати в порожній квартирі… Ні, нічого особливого не сталося. Крім того, хіба, що мені уявилося… Мені уявилося, ніби я, як і вона, самотньо сиджу цілий вечір удома і так не хочеться йти самій у ліжко…
– Твій чоловік ще не вмер, люба! – ніжно мовив Аллен. – Хоч він і пробував це зробити.