– Я не бачив ніяких твоїх листів, – сказав Хітц.
– Ох ти ж сучий брехун! – вигукнув Ромеро, і Стренд поспішив стати між ними. Але Ромеро не скочив зі столу. – Ти саме сміявся з них, коли я увійшов до твоєї кімнати. Ти, звісно, читав їх – адже ти зустрів мене вигуком: «А, Ромеро – Ромео!» Падло ти гладке!
– Замовкни! – наказав Стренд.
– Не бачив я ніяких листів, – проскиглив Хітц. – Я не знаю, про що він каже!
– Гаразд, – мовив Стренд, – забудьмо поки що про листи. Скільки, кажеш, грошей у тебе було, Ромеро?
– Триста сімдесят п'ять доларів.
– Що?! – вражено вигукнув Стренд. – Скільки?
– Триста сімдесят п'ять.
– Де ти їх узяв?
– Мені потрібен адвокат, – заявив Ромеро.
Я вам скажу, де він їх узяв, містере Стренд, – утрутився Хітц. – Двічі-тричі,на тиждень він грає вночі в своїй кімнаті у кості. І багато хто з хлопців каже, що він махлює. Він і Роллінз. Обидва. Один латипець, а другий чорнопикий. Ось у якій ви школі викладаєте. І не думайте, що я не розкажу про це всім. Мій батько – неабиякий чоловік у Вашінгтоні і знає там усіх газетярів, і багатьох у Нью-Йорку.
Ти. б краще помовчав? Хітце! – зневажливо мовив Стренд до плаксивого товстуна. – Спробуй. не розтуляти рота – так скоріше спиниться кров. – Він зітхнув, подумавши про те, як ця пригода виглядатиме в газетах і що про неї казатимуть на наступних зборах ради опікунів у Данберрі. – Ви що. – справді граєте вночі з Роллінзом у себе в кімнаті в кості? – звернувся він до. Ромеро.
– Не приплутуйте, сюди Роллінза, – сказав Ромеро. – Той хлопець тут ні до чого. Він просто мій сусід, по кімнаті. .
– Де Роллінз?
– Спить. Він нічого не знає про те, що сталося. Він повернувся стомлений і ліг спати.
– Ти йому про це нічого не сказав?
– Якби сказав, то Роллінз пішов би до Хітца й порішив цього гада голими руками. А на, ранок Роллінза витурили б звідси в три шиї. І пропав би тоді для. нього і коледж, і професійний футбол. У Роллінза й так багато клопоту через те, що він чорний. Я не хочу, щоб його викинули на вулицю тільки за те, що він мій товариш.
–. А дозволь тебе запитати, Хесусе, – мовив Стренд. – Чому ти вважаєш, що твої гроші взяв саме Хітц?
– Якщо там узагалі були якісь гроші! – докинув Хітц. – Це мале падло чіплялося до. мене ще з початку навчального року. Мені не подобається, кого приймають до нашої школи останнім часом, і я цього не приховую. У нас вільна країна, і я можу казати все, що хочу…
– Гадаю, тобі краще спокійно полежати, Хітце, – мовив Стренд, намагаючись говорити неупереджено, терпляче, і водночас розуміючи,, що де йому не вдається. – Отже, Ромеро, чому ти подумав, що то Хітц, а не хтось інший, узяв твої гроші?
– Мені про це сказали.
– Як – сказали?
– Під секретом.
– Хто?
– Я ж кажу, під секретом. – Повторив Ромеро.
– Ти знайшов гроші в кімнаті Хітца? Чи листи, про які ти згадував?
– Ні, – відповів Ромеро.
– Звісно, що ні, – кинув Хітц. – Бо я нічого й не брав. Якщо взагалі хто-небудь щось брав. У нього не всі дома, містере Стренд. Він ненавидить усіх на світі. Принаймні всіх до одного білих. Якби вчителі тут мали не заячі душі, вони б усі, в тім числі й ви, заявили, що в Данберрі навіть духу цього малого виродка ке повинно бути!
– Ти краще заткнися, пухир! – кинув Ромеро. – Бо чикну ще й другу щоку і гузно відріжу на десерт!
Ця погроза нагадала Стрендові, що він і досі тримає в руці нескладеного закривавленого ножа. Він склав його і сунув до кишені.
– Ромеро, – сказав Стренд, – ти собі не робиш краще тим, що нахваляєшся…
Розчинилися двері, й увійшли Бебкок та доктор Філіпс. Директор завмер перед видовищем у кімнаті.
– О господи! – простогнав він.
Доктор Філіпс кивнув головою Стрендові, якось дивно зиркнув на Ромеро, потім схилився над Хітцом і сказав:
– Нумо глянемо, що тут у нас. – Лікар відняв від шоки і кинув на підлогу просяклий кров'ю носовичок. Потім заходився вивчати крізь окуляри поранену щоку, легенько її торкаючись.
– Краще відвести його до ізолятора, – промовив він. – Треба буде промити й зашити рану. Небагато зашити, зовсім трошки.
– Болітиме! – заскиглив Хітц, скрививши спідню губу.
– Звичайно, болітиме, – сказав лікар. – А то ж як. – Він був чоловік безцеремонний, рішучий, проте діло своє знав. З учнями лікар панькатися не любив. Він відкрив саквояж, дістав бинт і перев'язав рану. Бинт ураз почервонів. Лікар скинув із себе пальто. – Вставай. На ось, накинь на плечі. Я доведу тебе до машини.
– Я не знаю, чи зможу йти… Я втратив багато…
– Дурниці! – урвав Хітца лікар. – Підводься. Рана не глибока. Краса твоя не постраждає.