Підводячись з канапи, Хітц удав, ніби в нього наморочиться у голові. Лікар допоміг йому надягти пальто й застебнув гудзики. Ромеро, похиливши голову, спідлоба спостерігав за цією сценою. В його темних очах прозирала зневага.
– Може, дати йому морфію, щоб погамувати нестерпний біль? – кинув Ромеро.
– Годі вже вам, юначе! – сказав Бебкок. Уперше Стренд почув у директорському голосі суворість.
– Бебкок, – мовив лікар, зупинившись біля дверей і легенько поклавши Хітцові на плече руку, – раджу вам викликати поліцію.
– Поліцію? – розгублено повторив Бебкок. – О господи… Гадаєте, без неї не обійтись?
– Так, не обійтись, – сказав лікар. – Якщо я хочу, щоб у мене не забрали дозвіл практикувати. І якщо ви й далі хочете керувати школою.
– Так-так, звичайно, – похопився Бебкок. – Просто… Досі тут такого не траплялося. Звісно… Я викличу поліцію.
: – Скажіть їм, щоб приїхали до ізолятора. Вони, звісно, проведуть розслідування. А поки що, юначе… – Він примовк і подивився на Ромеро. – Ми з тобою знайомі, еге ж? Ти з футбольної команди?
– Так, – кивнув головою Ромеро. – Ви ще сказали, що випускати мене на поле – чисте божевілля.
– Як твоє прізвище?
– Ромеро.
– Вважай себе під домашнім арештом. А я – твій наглядач. Зберемося всі в ізоляторі.
Коли лікар із Хітцом вийшли, на мить запала тиша. Стренд був радий, що більше не доведеться дивитись на закривавлене обличчя Хітца. Бебкок зітхнув, утупився в канапу, підняв окуляри на лоб, а потім знов опустив їх. Стренд помітив, що Бебкок без краватки. Це вперше він бачив директора без краватки. Мабуть, той уже спав зі своєю пухкою дружиною, коли подзвонила Леслі; й одягався поспіхом.
– Канапу треба буде витерти, – порушив мовчанку Бебкок. – Вона геть закривавлена. Що я скажу поліції? – Голос його звучав безпорадно. – Я ж нічогісінько не знаю. Поблизу є телефон?
– Я піду додому й подзвоню звідти, – запропонував Стренд.
– Мені хотілося б знати, що тут скоїлося, – сказав Бебкок сумним голосом.
– Я розкажу вам потім. – І Стренд пішов через хол до своєї квартири.
Леслі сиділа біля піаніно, але не грала. Почувши, що увійшов Аллен, вона обернулася.
– То що? – спитала вона.
– Випадок досить неприємний. Зараз не маю часу розповідати. Але загалом Нічого серйозного. – Коли він так говорив, йому й самому хотілося в це повірити. – Я повинен викликати поліцію. – Він узяв довідник, що лежав на столі біля телефону, знайшов і набрав номер. Черговий назвався Лірі. Сержант Лірі. – Сержанте, – сказав Стренд, – ви можете негайно вислати кого-небудь у Данберрі до ізолятора?
– Характер інциденту? – запитав сержант Лірі.
– Сталася суперечка.,. Побилися два хлопці. Одного з них поранено.
– Карета швидкої допомоги потрібна?
– Та ні, не думаю. Його оглянув лікар. Рана дріб'язкова. Поріз. – Стренд відкашлявся. – Один хлопець мав ножа.
– У Данберрі?! – перепитав вражений Лірі. Статистика злочинності в містечку та околицях була не багата на різанину.
– Це сталося в кінці вихідних. – «Заради честі школи, – подумав Стренд, – треба якось виправдовуватись». – Нікого з учителів саме не було. То ви кого-небудь пришлете?
– До вас приїдуть. До ізолятора, кажете? З якого це боку території – зі сходу чи заходу?
Стренд розгубився. Він заплющив очі й спробував пригадати, з якого боку в Данберрі сходить сонце. Потім мовив:
– Зі сходу.
– Гаразд, – відказав сержант. – Злочинець під арештом?
Якусь мить Стренд не міг пов'язати слово «злочинець» із вечірніми подіями. Потім він згадав про Ромеро.
– Так, – сказав нарешті Стренд. – Злочинця ми затримали.
Коли він поклав трубку, Леслі засміялася. В її сміхові звучали саркастичні нотки.
– Ти розмовляв, як детектив у кіно, – сказала вона.
– Люба, гадаю, тобі краще не чекати мене, – мовив Стренд. – Я мушу йти з Ромеро та Бебкоком до ізолятора. Там буде поліція, і бог знає, скільки це триватиме. Я розповім тобі про все, коли повернуся,
– Злочинець! – проказала Леслі. – Цікаво, скільки ж злочинців у Нашій школі? Хотіла б я побачити список випускників на двотисячний рік і довідатися, скільки з них сидітимуть на той час за гратами.
– Мені дуже прикро, люба, що ти…
– Це не твоя провина, – сказала Леслі. – Не затримуйся довго. Завтра тобі рано вставати.
Аллен поцілував дружину й пішов до загальної кімнати. Він почув, як Леслі замкнула за ним двері.
Розділ третій
Коли вони увійшли в ізолятор, – Ромеро посередині між Стрендом та Бебкоком, – лікар саме закінчив промивати рану на щоці в потерпілого й зробив знеболюючий укол, щоб потім її зашити. Хітц усе стогнав і пускав сльози. Ромеро дивився на нього зневажливо, проте мовчав. Він сів на табуретку, дістав пачку сигарет, закурив і почав пускати кільця диму. Лікар був надто заклопотаний Хітцом і не помітив цього відразу, та коли помітив, то невдоволено зиркнув на Ромеро й сказав: