– Тут курити заборонено, юначе!
– Вибачте, – мовив Ромеро й погасив сигарету. – І дозвольте висловити вам мою вдячність. Лікарю цим ви, без сумніву, врятували мене від раку.
– Прибережи свої жарти; для поліції! – кинув лікар і став просилювати нитку в голку. Хітц дивився на нього з жахом. – Твій організм сприймає пеніцилін? – запитав лікар пораненого.
– Не знаю.
– Гаразд, спробуємо. – Доктор Філіпс присипав рану якимсь порошком. – Щока заніміла? – Він щосили натис вказівним пальцем – лікар був у гумових рукавичках – на щоку над раною. – Відчуваєте?
– Здається, ні.
Стренд змушений був відвернутися, коли лікар почав, зашивати рану. А той швидко і вправно протикав голкою шкіру й уже затягував пер
ші шви. Стрендові стало соромно за свою слабкодухість, тим більше, що Бебкок і Ромеро дивилися на операцію зацікавлено.
Коли доктор Філіпс зашив рану й уже перев'язував Хітцові щоку, двері відчинилися й увійшов полісмен. Вигляд він мав такий, ніби щойно встав із ліжка.
– Сержант сказав, тут скоєно злочин, – мовив він. – Якого характеру злочин?
– Мого характеру, – відповів Ромеро. – Це я його порізав.
– Ви заарештовані, – оголосив полісмен офіційним голосом. – Тепер усе, що ви казатимете, може бути використано проти вас. Крім того, ви маєте право на адвоката. Мій обов'язок попередити вас гіро це.
– Адвокат і справді мені потрібен, – сказав Ромеро. – У вас часом немає на прикметі путнього? Бо той, якого я знаю, живе аж на Сто тридцять сьомій у Нью-Йорку.
Полісмен пустив його слова повз вуха.
– Зброю вилучили?
Стренд витяг із кишені ножа й віддав полісменові.
– Дякую, – кинув той. – Це буде речовий доказ. Ви закінчили, лікарю?
– Так, – кивнув головою доктор Філіпс, знімаючи гумові рукавички.
– Нам краще поїхати до відділка, – сказав полісмен. – Давай руки, хлопче.
Ромеро всміхнувся й простяг руки.
– Боїтесь, щоб я не накинувся на вас у машині, шефе?
– Зловмисний напад із застосуванням холодної зброї, – уточнив полісмен. – Раджу тобі серйозно замислитись.
– Дитячий розмір, будь ласка, – сказав Ромеро, коли полісмен дістав наручники.
– Ви гадаєте, без цього обійтися не можна? – запитав Бебкок. – Я певен, він поводитиметься…
– Так, сер, – відповів полісмен. – Типові правила затримання Згідно з інструкцією.
– А-а… – мовив Бебкок. – Згідно з інструкцією… – Він зітхнув.
– Вперед, хлопче! – Полісмен різко смикнув за наручники, і Ромеро підвівся з табуретки.
– Сподіваюсь, я вам не потрібен? – запитав доктор Філіпс.
– Ви свідок нападу?
Лікар похитав головою.
– Гаразд. Потім вам, може, доведеться описати рану. Сьогодні ви нам не потрібні.
Бебкок, Стренд і Хітц – по його обличчю й досі котилися сльози – рушили за полісменом. Тримаючи Ромеро за лікоть, він повів хлопця до дверей.
– Ромеро, – озвався лікар, – раджу тобі віднині випробовувати свою силу тільки у футболі.
– Ми приїдемо в моїй машині, – сказав Бебкок полісменові. – Зустрінемось у відділку.
Вени бачили, як полісмен штовхнув Ромеро в заднє відділення своєї машини й замкнув дверцята. Між переднім і заднім сидінням була залізна сітка, і Ромеро здавався звірятком у клітці. Полісмен сів за кермо, і вони поїхали. Бебкок зітхнув.
– Піду по машину, – сказав він. – Я скоро. Гадаю, Хітцові не слід багато ходити в такому стані. – І попростував до свого будинку.
Стренд залишився з Хітцом.
– Годі рюмсати! – кинув він, роздратований скиглінням хлопця.
– Він би мене вбив! Якби ви не нагодилися, я б уже був мертвий.
– Коли б він хотів убити тебе, то взяв би що-небудь путяще, а нескладаного ножика з лезом у два з половиною дюйми.
– Вам би той складаний ножик здався куди страшнішим, якби той виродок кинувся на вас або. на вашу дружину… Або на вашу пихату дочку,. що приходила на футбол, – сказав Хітц, витираючи носа затиллям долоні. – Тоді б ви на все горло кричали, щоб суспільство захистило вас від латинців та чорних.
– Боюся, ми з тобою говоримо різними мовами. – Стрендові хотілося завести Хітца в темний куток і врізати по його зарюмсаній пиці.
– Ось що я вам скажу, – мовив Хітц. – Хай ото краще вони посадять його якомога надовше, а то ще взнають мого батька…
– Не думаю, що суд зацікавиться твоїм батьком. Скажи мені, Хітце, ти взяв гроші й листи?
– Я їх і не торкався! Я нічого про це не знаю. Як ви мені не вірите, то йдіть і обшукайте мою кімнату, самі побачите, чи правду я кажу. Він просто прибіг до мене і зняв крик. Я навіть не міг уторопати, чого він кричить. Я знаю, це ваш улюбленець, ви вважаєте, що він бозна-який розумник. Геній із гетто! Його вже знають усі. Хочете, скажу, як його прозвали у школі? Джоджо, хлопчина із джунглів. Великий експеримент! Спроба перетворити дитя горили на людину. Тепер ви бачите, як обернувся ваш експеримент, містере Стренд?! – Голос у Хітца став писклявий, надсадний. – І хто за це поплатився? Я! Якщо ви збираєтесь утнути ще який– небудь благородний експеримент, то раджу це робити десь-інде. А краще вирощуйте цих геніїв у пробірці.