– Я не потребую твоїх порад, Хітце, – відказав Стренд. – Мені дуже прикро, що так сталось і що тебе поранено. Але не настільки прикро, щоб я погодився вислуховувати твою балаканину про суспільні проблеми Помовч і приготуйся розповісти поліції, як усе сталося. Але без філософських висновків.
– Він міг убити мене, – пробурмотів Хітц, щоб сказати своє слово останнім.
Під'їхав Бебкок, освітивши їх фарами. Хіти сів позаду, Стренд – поруч із директором.
Коли вони ввійшли до поліційного відділка, Ромеро стояв перед столом, за яким сидів сержант. Наручники з нього зняли, Поруч стояв молодий полісмен.
– Я нічого не скажу, поки мені не дадуть адвоката! – раз у раз повторював Ромеро. – Навіть не назву свого прізвища!
– Твоє прізвище ми знаємо, – терпляче мовив сержант.
– Ось він – злочинець! – Ромеро показав на Хітца. – Він злодій. Я хочу, щоб його засудили. За крадіжку.
До цього ми ще повернемося, – спокійно проказав сержант. – Ви маєте право на один телефонний дзвінок. Подзвоніть своєму адвокатові,, якщо хочете.
– Я не можу найняти адвоката. Цей гад украв усі мої гроші. У мене тільки шість доларів. Може, ви знаєте, де за шість зелененьких можна найняти опівночі адвоката?
Сержант грався на столі складаним ножиком, то відкриваючи його, то закриваючи.
– Завтра ми знайдемо вам безплатного захисника. А поки що, Джеку, – звернувся він до полісмена, – замкни його в камеру. Я запишу свідчення цих трьох джентльменів, а вранці заведемо на нього справу.
– Ходімо, приятелю. – Полісмен узяв Ромеро за руку і повів до камер. Обидві вони, як помітив Стренд, були порожні.
– Ну, юначе, – обернувся сержант до Хітца, – почнемо з вас…
Була майже третя ранку, коли сержант закінчив допит. Він знов і знов примушував усіх трьох переказувати всі події і записував їхні відповіді до формулярів, які взяв із папки, що стояла на полиці позад нього.
Гаразд, панове. Дякую вам, на добраніч! – нарешті сказав він. – Тепер ви можете йти. Завтра в суді засідання. Хлопець стане перед суддею і вибере собі адвоката.
– Я найму йому адвоката за рахунок школи, – мовив Бебкок. – Але скажіть, чи не могли б ми забрати його зараз із собою до школи? Що, якби ви звільнили заарештованого під мою відповідальність? Я обіцяю привезти його завтра вранці сюди.
– На жаль, ні, сер, – сказав сержант. – Відпустити на поруки може тільки суддя. І ще одне, Джеку, – звернувся він до молодого полісмена;– Поїдь із Хітцом до школи й обшукай його кімнату. Я був би вам дуже вдячний, панове, якби ви поїхали теж – понятими при обшуку. Вибачайте. Хітце, але ми повинні перевірити, чи є які-небудь докази звинувачення, висунутого проти вас Ромеро. Звісно, якщо ви відмовитеся впустити до своєї кімнати поліцейського – це ваше право. Тоді ми змушені будемо взяти ордер на обшук. Але це ми зможемо зробити тільки вранці, і нам доведеться затримати вас тут на всю ніч.
Стрендові здалося, що він помітив у очах сержанта Лірі, коли той сказав про це, зловтішний блиск. Сержантові не сподобалася Хітцова версія вечірніх подій, і полісмен трохи затримав погляд на хлопцеві, коли той згадав про свого впливового батька у Вашінгтоні.
– Кожен, хто хоче, може обшукати мою кімнату, – голосно заявив Хітц. – І мене. Коли завгодно. Мені нема чого ховати! – І він почав вивертати кишені, викладаючи иа стіл дрібняки та доларові банкноти, потім демонстративно жбурнув гаманця.
– От і гаразд, – сказав сержант, коли Хітц закінчив. – А тепер заберіть свої гроші. Я складу протокол, і вранці ви його підпишете.
Хітц сів у машину до полісмена, а Стренд – до Бебкока.
– Яка жахлива ніч! – стомлено мовив Бебкок, уже сидячи за кермом. – Досі в Данберрі нічого такого не траплялося. Бували, звісно, дрібні крадіжки, але щоб отак жорстоко… – Його пересмикнуло. – Це просто чудо, що ви з дружиною саме нагодились. А то хто знає, що могло б статися. Сподіваюсь, Леслі не дуже рознервувалася. Мушу; сказати, вона була навдивовижу спокійна, коли дзвонила мені.