Він заглянув до спальні. Там теж горіло світло. Шафа стояла розчинена. Аллен побачив, що багатьох речей Леслі не було на місці. Потім помітив на туалетному столику папірець.
Він узяв ту записку і втупився в неї. Руки його тремтіли. Почерк був поквапний і не такий рівний, яким завжди писала Леслі.
«Любий мій! – прочитав Аллен. – Прости мене, але я не можу більше залишатися тут навіть на одну ніч. Я подзвонила Лінді й запитала, чи вона справді хоче взяти мене з собою до Парижа. Лінда відповіла ствердно, і я сказала, що негайно їду до Нью-Йорка й буду готова вилетіти з нею завтра. Любий, не хвилюйся за мене, прошу. І ще одне: бережи себе. А головне, пам'ятай: ти ні в чому невинен. Я люблю тебе всім серцем. Леслі».
Він обережно поклав записку, розгладив її долонею. Потім зачинив, шафу, вимкнув світло, пішов до себе в кімнату, роздягся й ліг. Він не накрутив будильника. Директор зрозуміє, що завтра він не здатен вийти на уроки.
– Про це вже, звичайно, гуде вся школа, – сказав Бебкок,
Була одинадцята ранку, і вони їхали директоровою машиною до суду. Стренд прокинувся рано, але з квартири не виходив, незважаючи на дзвінок, що запрошував усіх на сніданок, а також наступні дзвінки, які сповіщали про початок і кінець уроків, Він спробував зателефонувати Лінді, але лінія щоразу була зайнята, і врешті Аллен махнув рукою., Леслі не дзвонила, і він послав телеграму Лінді з проханням подзвонити йому. Хвилюватися, що Леслі дорогою до міста потрапила в автомобільну аварію, було безглуздо. Аллен це знав. Якби що-небудь сталося, його вже повідомили б. Він не міг позбутися думки про те, що Леслі, збуджена, ошаліла, з'їхала з дороги, увігналася в дерево й тепер лежить десь у канаві, спливаючи кров'ю. Він подзвонив також Хейзенові в контору, але секретарка сказала, що шеф уранці полетів до Вашінгтона,. Конрой відвіз містера Хейзена в аеропорт, додала секретарка, і вона тепер не знає, як із ним зв'язатися і коли він повернеться…
– Воно й не дивно, – провадив Бебкок. Він їхав повільно, обережно. – Той Хітц розпустив новину відразу ж, тільки-но прокинувся. Як я зрозумів з того, що уже встиг почути, він згустив барви. Ще й подзвонив батькові, а той знайшов мене по телефону й розмовляв зі мною, я б сказав… досить збуджено. Заявив, що коли я спробую затерти скандал, – він так і висловився: скандал, – то він мені, мовляв, покаже. Погрожував також подати на нас у суд за злочинне потурання небезпечному елементові, – це він, звісно, про Ромеро, – й закрити школу. І знайте, каже, я не буду… гм… у захваті, якщо мого сина звинуватять у крадіжці. Тоді він, мовляв, притягне всіх нас до відповідальності як спільників у зловмисному наклепі. Так, дуже люб'язним такого батька не назвеш. – Бебкок силувано всміхнувся. Обличчя в нього було сіре, напружене, очі почервонілі й водянисті. Руки вп'ялися в кермо з такою силою, що аж пальці побіліли.
– У вас був важкий ранок, – промовив Стренд,
– У мене були й важчі ранки, – сказав Бебкок. – Якось вісімдесят хлопців прокинулися з блювотою і страшним проносом. Ми подумали: тиф, А з'ясувалося, то від тістечок, які хлопці з'їли увечері на десерт. Теорія твердить, ніби шкільні вчителі доживають до глибокої старості. – Він усміхнувся. – Застаріла теорія!
– І що ж, на вашу думку, слід робити? – запитав Стренд.
– Боюся, передусім нам доведеться виключити хлопця, зі школи, Я кажу про Ромеро. Якщо ми цього не зробимо, то втратимо, певне, половину нового набору.
Стренд кивнув головою.
– Він сам винен.
– Однаково це трагедія, – сказав Бебкок. – По-друге, я сподіваюся якось урятувати його від тюрми. Домогтися, зрештою, умовного вироку. Я подзвонив шкільному адвокатові, він уже бачився з Ромеро й зустрінеться з нами в суді. Я сподівався цього уникнути і тому пробував зв'язатися з містером Хейзеном, щоб спитати його, чи не має він десь поблизу знайомого адвоката. Бо якщо батьки – а особливо такі, як містер Хітц, – рознюхають, що ми тратимо шкільні гроші на захист Ромеро… – Він здвигнув плечима й не доказав речення. – А як сприйняла все це Леслі?
Стренд чекав цього запитання, і все ж таки сподівався, ідо Бебкок його не поставить.
– Боюся, це її дуже вразило. Вона скористалася вашою любязною пропозицією взяти відпустку через хворобу, і тижнів два-три її тут не буде.
– Вона вже поїхала? – здивовано скинув брови Бебкок.
– Так.
– Я її не осуджую. Якби я міг, теж поїхав би. – Директор стомлено всміхнувся. Він завів машину на стоянку перед білою, обшитою дошками будівлею з колонами. – Гарний будинок, – промовив він. – Поставлений у тисяча вісімсот двадцятому році. Скільки людських страждань пройшло його коридорами!