Прізвище шкільного адвоката було Холлінгзбі. Він чекав па них біля дверей до зали суду. Це був товстий червонощокий чоловік у гарному темному костюмі. Голос у Холлінгзбі пасував до його зовнішності і був глибокий, лункий, як у актора.
– Хлопця скоро приведуть, – сказав він, чемно кивнувши головою, коли Бебкок відрекомендував його Стрендові. – Я з ним розмовляв. Боюся, ми маємо справу з важким випадком. Ромеро зовсім не хоче йти на контакт. Не розкривається. Сказав, що й рота не розтулить. Може, це й на краще. Каже, навіть не признається на суді, чому так учинив, хоч у поліції й заявив, ніби Хітц украв у нього гроші. «Хай роблять як знають, – каже. – Що це допоможе, коли я заговорю?» Мовляв, я адвокат – мені й говорити. А що я казатиму – йому байдуже. До речі, в законах він тямить, здається, більше ніж йому слід. Визнавати себе винним він не збирається – і каже, що ніхто його до цього не змусить. Шкодує, що був надто балакучий у поліції. Йому можна поспівчувати, це зрозуміло, проте його поведінка не викличе співчуття в суді. Добре було б, якби він трохи покаявся. – Адвокат стенув плечима. – Та це, здається, не е його характері. Ромеро сказав, ніби містер Стренд бачив, як він біг із ножем за Хітцом, та й сам він признався містерові Стренду й поліції, що Хітца порізав він. У суді, мовляв, усі з нього сміятимуться, якщо він прикидатиметься, ніби то не він порізав Хітца. А як хочете знати, що я насправді думаю, то Ромеро навіть пишається своїм вчинком і хоче, щоб усі про це знали. Він відмовляється признатись мені, чому підозрює в крадіжці саме Хітца. Каже, завжди знав, що колись потрапить до в'язниці. У нього, мовляв, багато друзів, які там побували, і в'язниці він не боїться. Його манери, мушу вам сказати, навряд чи сподобаються судді або присяжним, якщо до цього дійде. Хлопцеві вже за вісімнадцять, і судитимуть його як дорослого. До того ж справу розглядатимуть у маленькому містечку в Коннектікуті, а не в Нью-Йорку або в Чікаго, де на таку різанину без очевидного наміру вбити дивляться майже як на буденне явище. Я, звісно, зроблю все що зможу… – Голос адвоката став похмурим, – Проте оптимістичним мій настрій ке назвеш.
– І що ви можете зробити? – запитав Бебкок.
– Битиму на його минуле. Виріс у гетто, в убогій, скаліченій сім'ї і таке інше. Як завжди. Хвилина емоційного зриву перекреслила багатонадійну кар'єру. Щось таке. Не більше. Можливо, якщо хлопець визнає себе винним, суддя зменшить строк або навіть винесе умовний вирок.
– Чим ми можемо допомогти? – запитав Бебкок.
Адвокат безнадійно розвів руками.
– Виступити зі свідченнями на користь хлопця про його, вдачу, про внутрішній світ. Розкажіть усе, що, на вашу думку, характеризує його з позитивного боку. Але не забувайте, що ви говоритимете під присягою.
«Хоч би що я казав про вдачу Ромеро, – подумав Стренд, – однаково це не буде правдою. Чи треба згадувати про вкрадені томи «Занепаду й загибелі Римської імперії»? Ні, якщо я хочу врятувати хлопця від в'язниці – ні».
До холу ввійшов Хітц. Велика пов'язка на щоці надавала його обличчю трагічного виразу. Одяг на ньому розпирало. Стренд завважив, що ширінка в хлопця розстебнута. Хітц зневажливо поглянув на всіх трьох, проте зупинився й сказав:
– Доброго ранку, містере Бебкок. – Він підкреслено не звернув уваги на Стренда. – Батько збирався поговорити з вами, сер. Він до Вас додзвонився?
– Додзвонився, – відповів Бебкок.
– Батько був прикро вражений, коли я розповів йому, що сталося, – сказав Хітц.
– Я так і зрозумів, – мовив Бебкок. – Що ж, ходімо?
– Не думайте, що я збираюся подарувати це Ромеро, – сказав Хітц. – І вам, містере Стренд.
– Дякую за попередження, – кинув Стренд. – І застебни ширінку. Ти ж не хочеш, щоб із тебе в суді сміялися, чи не так?
Обличчя в Хітца почервоніло, і він заходився смикати в себе на штанях змійку. Стренд увійшов до зали, де вже чекав сержант Лірі, щоб дати свідчення. Серед небагатьох присутніх Стренд помітив молоду жінку, в якій упізнав репортера міської газети. Жінка сиділа в першому ряду з блокнотом на колінах і з олівцем у руці. Бебкок теж помітив її і прошепотів:
– Боюся, наша новина розлетілася надто швидко. Ця жінка тут не для того, щоб писати про випадки порушення правил вуличного руху.
Ромеро ввійшов із полісменом, який його заарештував. «Добре, що хоч не в наручниках», – подумав Стренд. У темному светрі, якого купив йому Стренд у магазині «Брати Брук», хлопець виглядав маленьким і беззахисним. Він осміхнувся, проходячи повз Хітца, і привітався з директором та Стрендом. Адвокат пішов за ним до столика, що стояв перед столом судді.
Суддя вийшов із свого кабінету, і всі повставали. Судовий виконавець оголосив суд відкритим, і всі, крім адвоката, Ромеро та двох полісменів, що стояли перед столом судді, посідали.