Він завжди такий врівноважений, статечний, як на свій вік… Ви розумієте, що я маю на увазі? Принаймні я завжди так про нього думала… поки все це не скоїлося… – її губи й подвійне підборіддя затремтіли.
– Чого ж він до вас прийшов?
– Каже, щойно приїхав. Мовляв, їздив на вихідні, повертався до Данберрі й не встиг зробити пересадку на поїзд. Потім сказав, ніби в його кімнаті щось пропало – якась книжка, потрібна йому вранці для першого уроку. Дуже стурбованим хлопець мені не здався, але я мала б здогадатися, що сталося щось важливе, – адже він прийшов до мене так пізно. Але ж вихідний день, телевізор і всяке таке, то я просто нічого собі не подумала. – Місіс Шіллер сумно похитала головою. – Ромеро тільки запитав, чи не бачила я його книжки. Ох, містере Стренд… Якби я здогадувалася, що в нього на думці, я б до страшного суду мовчала. Але ж хлопці мають звичку заходити один до одного в кімнату й позичати якісь речі… Книжки, краватки, светри… Тож я й сказала, що бачила, як містер Хітц під час вечері виходив із його кімнати. Тепер би я відрізала собі язика за свою дурість. – Жінка заплакала.
– Не винуватьте себе, місіс Шіллер, – мовив Стренд.
– Яз самого початку була до Ромеро не байдужа, містере Стренд. Він завжди такий чемний зі мною і взагалі такий охайний, а от решта хлопців, принаймні більшість із них, поводилися з ним, як із бездомним псом, і я хотіла якось допомогти йому. Він запитав, чи містер Хітц ніс що-небудь у руках, я спробувала пригадати, але не пригадала і так йому й сказала…
– І що він тоді зробив?
– Він повівся дуже спокійно, містере Стренд. Не висловив ні підозри, навіть нічого не натякнув… Тільки подякував мені, вибачився, що потурбував мене й містера Шіллера, і пішов; Я нічого не думала про це аж до ранку, коли почула… – По її повних щоках потекли сльози.
Стренд обняв місіс Шіллер за її широкі плечі й відчув, що жінка тремтить.
– Ну що ви, що ви! – промовив він безпорадно. – Це не ваша провина. і
– Я не знаю, чи Ромеро розповів кому-небудь, що то я сказала йому про містера Хітца… – Місіс Шіллер не могла говорити.
– Він нікому нічого не розповів. Ні мені, ні містерові Бебкоку, ні поліції, ні адвокатові. Нікому. Лише натякнув мені, що йому сказали про це під секретом.
– Якщо молодий містер Хітц довідається, що то я вказала Ромеро на нього, і скаже своєму батькові.,. Ми з містером Шіллером любимо це. місце, а мого чоловіка напевне звідси виженуть, якщо батько молодого містера Хітца застосує свій вплив… Він могутній чоловік, містере Стренд, і член ради опікунів…
– Я певен, містер Бебкок не допустить, щоб справа зайшла так далеко, – відповів Стренд. – Гадаю, вам не варто цим перейматися. Я нічого не скажу, а Ромеро, здається, теж вирішив не називати вашого імені, бо навіть якби він і розповів про те, що ви бачили, то для суду це не було б доказом…
– Я не доказів боюся, – сказала місіс Шіллер, витираючи обома долонями очі. – Я боюся містера Хітца й ради опікунів. Та що там!.. – Вона спробувала всміхнутись. – Того, що я сказала, плачем не повернеш, хіба не так? – Вона втерла краєм фартуха заплакане обличчя. – Мені має бути соромно за себе. Отак розрюмсатись, коли ви й місіс Стренд таке пережили… Це просто щастя, що ви не потрапили під ніж, коли стали між ними. Мабуть, я в Ромеро помилилася. З леопарда плям не змиєш.
– Він не леопард, місіс Шіллер, – зітхнув Стренд.
– Це так кажуть, сер, – поквапно відповіла жінка. Вона з осторогою глянула на нього, потім додала: – І ще одне…
– Що саме?
– Сьогодні вранці я витрушувала на першому поверсі кошик для паперу, – сказала місіс Шіллер, – і знайшла кілька листів. Написані жіночою рукою. Я тоді вже знала, що Хітц заявив, ніби Ромеро звинувачує його в крадіжці якихось листів. Отож я подивилася їх. Листи були адресовані Ромеро. Любовні листи, дуже щирі й дружні, досить відверті, якщо можна так сказати, містере Стренд. Дівчата тепер говорять таке, чого ми замолоду й не чули. Гадаю, вам слід знати… – Вона замовкла, ніби вагаючись – казати щось чи ні, й ніяково дивилася на Стренда. – Вони були підписані ім'ям Керолайн. На світі, звісно, чимало дівчат, яких звуть Керолайн, тепер це дуже поширене ім'я, але я знаю, що вашу дочку звати теж Керолайн.
– Що ви з ними зробили? З листами?
– Я кинула їх у вогонь, містере Стренд, – відповіла місіс Шіллер. – Я подумала, що ні ви, ні місіс Стренд читати їх не захочете.
– Дякую, – мовив Стренд. – Це було дуже мудро з вашого боку. Ви хочете мені сказати щось іще?
Місіс Шіллер похитала головою.