– Це ви, Аллене?
Дзвонив Хейзен.
– Я, Расселе. Добрий вечір.
– Я щойно повернувся з Вашінгтона, і мені сказали, що ви дзвонили вранці.
– Ви стоїте, Расселе?
– Так, стою. А чому ви питаєте?
– Бо це довга й складна історія, і вам краще зручно сісти, щоб її вислухати.
– Що сталося? – з тривогою в голосі запитав Хейзен. – З Леслі все гаразд?
– У неї все чудово. Вона в Лінди. Леслі вирішила поїхати до Парижа, – сказав Стренд. – Йдеться про Ромеро. Ви вже сіли?
– Сів.
– Ми саме повернулися з Нью-Йорка. Тільки зупинились перед корпусом, коли це з дверей вибігли два хлопці, – почав розповідати Стренд. – Один гнався за другим. Той, що біг позаду, був Ромеро з ножем у руці…
– Чортів дурень! – лайнувся Хейзен. – Його за це викинуть зі школи!
– А той, хто втікав, – менший Хітц.
– Господи! – зітхнув Хейзен. – А я вже сподівався, що до кінця днів своїх більше не почую цього прізвища…
– Почуєте, Расселе, почуєте…
– Старий Хітц заявив департаментові юстиції про якісь нові, обтяжливі факти, і мені довелося летіти до Вашінгтона. Та розкажіть же все до ладу!
Коли Стренд сказав, що в кімнаті Ромеро вкрадено триста сімдесят п'ять доларів, Хейзен вибухнув:
– Триста сімдесят п'ять доларів?! Де ж, у біса, він узяв ті триста сімдесят п'ять доларів?
– Хітц каже, ніби Ромеро по кілька разів на тиждень грав у своїй кімнаті після відбою в кості.
І ви нічого про це не знали? – недовірливо спитав Хейзен.
– Анічогісінько.
Та що, в біса, коїться в тій школі?!
– Гадаю, те саме, що й скрізь.
– Ну, а далі? – холодно кинув Хейзен, І знов перебив Стренда, коли той повідомив, що Ромеро заявив, ніби мав підстави підозрювати Хітца.
– Які підстави? – запитав Хейзен,
Хлопець не сказав. Мовляв, йому розповіли під секретом.
– Під яким ще секретом! – пирхнув Хейзен. – Якби туди приїхав я, не лишилося б ніяких секретів, запевняю вас! І п'яти хвилин не минуло б. Ви знаєте, що там сталося насправді?
Стренд пригадав благальний і сльозливий голос місіс Шіллер:
– Ні, – мовив він. Про те, що місіс Шіллер знайшла листи, він вирішив не згадувати. Якщо Хейзен надумає приїхати сюди й спробує
щось витрясти з місіс Шіллер чи з Ромеро, він однаково нічого не доб'ється. То ви хочете, щоб я розповідав далі?
– Вибачте, – мовив Хейзен. – Я вас більше не уриватиму.
Стренд говорив ще хвилин п'ятнадцять, поки, нарешті, дійшов до сцени в залі суду і розповів Хейзенові, як Ромеро відмовився свідчити на свій захист.
– Шкільний адвокат, містер Холлінгзбі, умовляв його, – провадив Стренд. – Але хлопець затявся, і край. Заявив, що не визнає правомочності цього суду.
– Ох і адвокат же, мабуть, із того містера Холлінгзбі! – глузливо зауважив Хейзен. – Нездатний навіть зламати роги вісімнадцятирічному шмаркачеві, щоб той не корчив із себе дурня! Не дивно, що він усе життя сидить у тому глухому містечку. І де тепер Ромеро?
– У в'язниці, – відказав Стренд. – Застава десять тисяч доларів.
Він почув на другому кінці дроту різкий віддих.
– Це вже занадто! – вигукнув Хейзен. – Одначе я, бувши суддею, призначив би всі двадцять тисяч. Хлопчисько заслуговує, Щоб на нього всі плюнули, вже хоча б за його невдячність, :Мені хочеться про це говорити, Аллене, але, боюся, ви розбестили хлопця і те, що він мав при собі зброю – це ваш недогляд.
– Ви маєте рацію, тут нічого не скажеш, – відповів Стренд, намагаючись не дати взнаки, що ображений докором і тоном, яким його було кинуто. – Я справді припустився недогляду і, без сумніву, не востаннє. Але назвати складаний ножик зброєю – очевидне перебільшення. Та це вже у минулому. А тепер хлопець, якого ми вирвали з його оточення й перевезли сюди..,.
– З найкращими намірами, – голосно вставив Хейзен.
– З найкращими намірами, – погодився Стренд. – Так от, цей хлопець тепер за гратами і немає в нього родини, яка подбала б про нього, і поки не знайдеться чуйна душа… – Він знав, що Хейзенові ці слова не сподобаються, і все ж говорив далі;– Чуйна душа, котра має десять тисяч доларів і погодиться сплатити за нього заставу, він сидітиме там до суду, а слідство триватиме, може, й кілька місяців, і…
– То ви пропонуєте, Аллене, щоб це я дав гроші?! – Хейзен явно розсердився.
– Я не маю права нічого пропонувати.
– І це дуже мудро, – сказав Хейзен, – а то ви запропонували б мені вчинити як найпослідущому йолопові. Коли б у вас були гроші, ви б це зробили?
– Так.
Стренд сам здивувався, що сказав це. Після сну вся його злість розвіялась, і тепер у нього перед очима стояв тільки маленький і беззахисний Ромеро, якого полісмен виводить із зали суду.