– Дивно він це доводить!
– Хітц його дуже побив. А він важить майже центнер. Я, звісно, не, ходжу з ножем, але Ромеро… Ну… як його виховували? І де він ріс? Хлопцеві весь час доводилося пильнувати, щоб його не скинули з даху або не втопили в річці. Він… Ну… в нього про все зовсім інше уявлення, ніж у тутешніх джентльменів. Я певен, ви знайдете в своєму серці жалість і простите його…
– Я не владний прощати його, Роллінзе, – лагідно промовив Стренд. – Це – справа директора, вчителів, Хітцового батька, самого Хітца і, зрештою, ради опікунів.
– Господи! – вихопилося в Роллінза. – Та вони ж ладні втопити такого, як Ромеро, в ложці води, коли він ускочить у халепу, хіба, ні?
– Боюся, цього слід сподіватися, – сказав Стренд. – Я нічим не можу зарадити.
– Я чув, призначили заставу – десять тисяч доларів.
Стренд кивнув.
– Це вони зумисне йому так? – Роллінз похитав головою.
– Суддя був старий чоловік, – Стренд не знав, навіщо він це сказав.
– Одне Ромеро повинен добре затямити: стерегтися білого суду. – Уперше в Роллінзовому голосі прозвучали гіркі нотки.
– Не думаю, щоб у нашому випадку це мало якусь вагу.
– Це ви так думаєте. – Губи в Роллінза пересмикнулися в іронічній посмішці. – Він і я, ми читаємо не однакові книжки, ніж ви, білі.
Стренд помітив, що Роллінз усе частіше висловлюється неграмотно, так ніби від хвилювання стерлась його освіта й відкрився інший, примітивніший, рівень мови.
– Я вже сказав, мені хотілося б допомогти, але… – Стренд знизав плечима.
– Розумію, – швидко мовив Роллінз. – Десять тисяч у вас під ногами не валяються.
Стренд не всміхнувся у відповідь на здогад Роллінза, що всі учителі злидарі.
– Що правда то правда.
– Знаєте, я подумав… Містер Хейзен… – Назвавши це прізвище, Роллінз скоса, ніби приміряючись, глянув на Стренда. – Він чудова людина, наскільки я міг судити з його вигляду і з того, що мені про нього розповідав Ромеро. Такий великий «мерседес», і шофер, і…
– Роллінзе, – урвав хлопця Стренд, подумавши, що сам він сьогодні, незалежно від того, якої він думки про Рассела Хейзена взагалі, навряд чи назвав би його «чудовою людиною». – Якщо Ромеро плекає щодо цього якісь надії, то скажи йому, хай їх забуде.
Роллінз спохмурнів, на лобі в нього зібралися зморшки.
– Ви хочете сказати, що вже балакали з містером Хейзеном і він вам відмовив?
– Можеш сказати й так.
– Що ж, тоді… – Роллінз підвівся, – Тоді нема про що говорити. Доведеться шукати десь-інде. – Він переступив з ноги на ногу, старі мостини під його вагою зарипіли. – Це нічого, якщо завтра я пропущу уроки? У вівторок розклад у мене легкий, і я з усіх предметів устигаю. Якби ще не закінчився футбольний сезон, було б гірше. Тренер не відпустить із тренування, навіть коли б тебе запалення легень і градусів сорок температура. Уроки – це справа інша. – Він усміхнувся й наче років на п'ять помолодшав. – Та й я не з тих, кому конче треба сидіти щодня на уроках, можете мені повірити!
– Дозволь запитати: що ти хочеш устигнути за один день?
Вираз Роллінзового обличчя змінився, став замкнутий.
– Думаю прогулятися до рідного містечка Уотербері й трохи подивитись, що і як. Я знаю там людей, котрі тямлять у такому ділі.
– Я не хочу, щоб ти вскочив у ще більшу халепу, – сказав Стренд. – Ти й так уже вскочив, Стало відомо, що ви грали у своїй кімнаті в азартні ігри,
– Містере Стренд, та на мені й пляминки немає! – відповів Роллінз. – А в азартні ігри в цій школі грали, відколи її засновано. Може, мене пошлють за це на тиждень мити посуд на кухню, а може, й зовсім ніяк не покарають. То я відлучуся на день, гаразд?
– Я скажу директорові, що дозволив тобі.
Роллінз простяг руку, і Аллен потис її.
– Містере Стренд, от якби сюди більше таких людей, як ви! Оце було б діло! Я не казав такого жодному вчителеві. Але мені подобаються ваші уроки, і я таки навчився на них дечого дуже важливого. Куди важливішого, ніж блокувати нападаючих і перехоплювати м'яча.
– Я розповім про це раді опікунів, коли проситиму підвищення по службі!
– Так їм і скажіть. Мовляв, Роллінз такої думки. А як побачите Ромеро, то перекажіть йому, що в нього є друзі. Ну, мені пора. Бо я й так забрав у вас до біса багато часу. І не турбуйтеся. Поки ви тут, у цьому корпусі азартних ігор не буде.
Стренд провів Роллінза до дверей, збираючись сказати йому на прощання кілька підбадьорливих слів, – нехай знає, що він, Стрейд, захоплюється його щирістю й відданістю. – але потім відчув: це тільки збентежить хлопця. Отож він мовчки причинив за гостем двері.
Наступного ранку Стренд поснідав пізно, – їсти йому приготувала місіс Шіллер, яка була ще смутніша, ніж напередодні, – і почув телефонний дзвінок.