Дзвонив Бебкок.
– Ти ще не читали газету?
– Ні.
– То й не читайте.
– Так кепсько?
– Повідомлення в новинах погане. А редакційна стаття ще гірша. Видавець газети завжди був проти нас, – і Бебкок почав читати в ніс: – «Ледачі нащадки багатіїв, зібрані в анахронічному закладі, що розташувався на цінній землі нашого міста… Розбещені низькими податками, вони сіють зло серед добірної когорти зіпсутих хлопців… Не визнають ніяких законів… Ворожі до працьовитих мешканців нашого міста, на чиїх плечах лежить тягар оподаткування… Небезпечний приклад для наших школярів…» І так далі й таке інше. – Бебкок знову заговорив: своїм звичайним голосом. – На першій сторінці – фото Ромеро. Поруч із ним адвокат, якому платить школа. Заголовок це особливо підкреслює. Хлопця ведуть до поліційної машини. На знімку Ромеро має такий вигляд, наче він з мафії чи принаймні як їх показують у кіно. На другому знімку ми з вами виходимо із зали суду. Таке враження, ніби ми всміхаємося. – Ви не пригадуєте, ми всміхалися?
– Не пригадую.
– Ви бачили якого-небудь фоторепортера перед будинком суду? – Не бачив.
– Вони, видно, скористалися телеоб'єктивом. Чудо сучасної фотографії! – Бебкок коротко засміявся, – Я подзвонив до газети й сказав редакторові, що Ромеро вже виключили зі школи, але ця звістка подіяла, як, кинута собакам кістка. Стаття обіцяє, що за справу візьмуться грунтовніше. За сніданком кожен учень і кожен учитель мали перед, собою на столі газету. Репортери зібрали про Ромеро всі факти. Взяли інтерв'ю в Хітца і, певна річ, з усіма подробицями,. З'ясували, що Ромеро тут був на стипендії, «Зелене світло злочинцям» – так вони назвали статтю. «Облудна сентиментальність Нью-Йоркських жалісників, що вивозять свої проблеми до невинного містечка». Про Хейзена не згадали, а от ваше прізвище написали правильно. Останнім штрихом до вашої репутації стало зауваження проте, що ви проводите літо в Істхемптоні – «кублі багатства й розпусти». Певно, редактор вивчав журналістику. заочно десь у Голлівуді. Про нашу справу згадували й у ранковій програмі хартфордеького телебачення. Там її подали трохи менш агресивно, та однаково не в тому дусі, щоб батьки сповнилися бажанням посилати своїх хлопців учитися в Данберрі. Сказати щиро, часом мені навіть шкода, що наші засоби інформації досягли такого розвитку.
Стренд уявляв собі, як Бебкок сидить за столом у своєму кабінеті, воює з люлькою, яка давно погасла, скидає і надіває в нестямі окуляри.
До речі, ви розмовляли з Хейзеном? – запитав директор.
– Учора ввечері.
– Що він сказав?
– Щоб Ромеро виплутувався сам.
– Застави не буде?
– Ані цента.
Бебкок зітхнув.
– Бідолашний ошуканий хлопець! І ще одне. До мене на роботу дзвонили фебеерівцї з Нью-Хейвена, Хочуть поговорити з вами. Це нібито не стосується Ромеро. Те, що він учинив, – не державний злочин.
Ви не здогадуєтеся, чого їм від вас треба?
– Ні, поки вони самі мені про це ке скажуть.
На другому кінці дроту, як і слід було сподіватися, запала мовчанка. Потім Бебкок озвався знов:
– Що ж, якось переживемо… Аллене, я гадаю, вам краще приступити, якщо зможете, до уроків і ходити в їдальню. Бо коли не показуватиметеся на люди, то складеться враження, ніби ви щось приховуєте,
– Я розумію.
– Якщо дозволите дати пораду, то краще уникайте відповідати, на всякі такі запитання. Наймудріше буде заявляти так: мовляв, на вашу думку, велика удача, що ви нагодились і все обійшлося досить щасливо. Вибачайте, що я підказую вам, але чим менше ви говоритимете про те, хто винен, а хто ні, тим краще буде для всіх. Бувши вами, я б узагалі не думав про те, взяв чи не взяв Хітц гроші.
– Ви маєте рацію. Звідки ж мені знати… Я прийду сьогодні на обід, а пополудні з'явлюся на уроки.
– Це дуже розумно з вашого боку, – мовив Бебкок із полегкістю. – Я знав, на вас можна покластися. А якщо чіплятимуться газетярі, я буду вам дуже вдячний, коли ви просто скажете: «Ніяких коментарів».
– Я не мав наміру виступати з промовами.
– Даруйте, що я ніби настраханий, – вибачився директор. – У мене в голові таке діється!.. Ви, мабуть, будете раді почути, що Хітц сьогодні не прийде ні на обід, ні на уроки. Учора ввечері подзвонив його батько й сказав, щоб син першим же літаком вилетів до Вашінгтона. Хоче показати його справжньому лікареві. Так і висловився. Ми випровадили хлопця ще до сніданку.
– Дяка богові за це невеличке милосердя, – промовив Стренд.
– То до обіду?
– До обіду, – попрощався Стренд і поклав трубку.
Посеред останнього уроку секретарка принесла Алленові записку від Бебкока. В ній повідомлялося, що в директоровому кабінеті чекають двоє джентльменів, які хочуть бачити містера Стренда. Бебкок просив його прийти до кабінету відразу після уроку. Стренд сховав записку до кишені й почав розповідати далі про міжнародну політику президента Теодора Рузвельта.