– П'ятниця, – з усмішкою відповів Хейзен. – Думаю, і досі п'ятниця. Хоч жувати я й не можу, одначе певен, що струсу мозку в мене нема. Дякую за турботу.
Алленові спало на думку, що Джіммі не так піклується про здоров'я Хейзена, як прагне скоріше здихатись його, та коли, він глянув на сина, той подивився на нього через стіл невинними очима.
– А у вас, містере Стренд, – звернувся до господаря дому Хейзен, – дозвольте поцікавитись, яка професія у вас?
«Попереднє ознайомлення, – подумав Стренд. – «Ваш адвокат повинен знати все, що знаєте ви, тільки тоді він зможе вести вашу справу успішно». Ні, він не адвокат, – поправив себе Стренд, трохи роздратований гостем. Він більше схожий на генерала, який оглядає військо і приязно розпитує солдатів про се про те – хоче показати, що хоч у нього й великі зірки на погонах, але в душі він справжній демократ».
– Моя професія… – Стренд прокашлявся. – Я борюся з кровожерливими інстинктами юного покоління, – навмисне ухильно пояснив він. Цей Хейзен, очевидно, велика птиця. Про це явно свідчать не так його слова, як його манери. І якщо він, Стренд, просто скаже, то викладає в школі, то в Хейзена складеться про нього така сама думка, як колись у батька Леслі.
– Він учителює в Рівер-Хай, – майже зухвало кинула Леслі, відчувши, що її чоловік вагається. – Викладає історію.
– Он як! – У голосі Хейзена прозвучали нотки поваги. – Замолоду мені теж хотілося стати вчителем. Прожити корисне життя. Багато корисніше, ніж у юриста, казав я батькові. Але він не поділяв моєї думки. І я одержав диплом юриста. – Він осудливо засміявся. – У батьковому домі розмови були короткі.
– В нашому домі вони не короткі! – кинув Стренд. – Це я за своїх дітей кажу.
– Цікаво! – Хейзен обернувся до Керолайн, – А ви, юна дамо? Навчаєтесь у коледжі?
Керолайн, що їла так, ніби з голодного краю, засміялася.
– Як пощастить, то почну восени. Через місяць закінчую підготовчу школу. Але з моїми оцінками… – І вона скрушно похитала головою.
– А хіба ви вчитеся не в Рівер-Хай? – здивувався Хейзен.
– Та це ж через усе місто їздити! – поквапилась відповісти Леслі.
– Тато вважає, що це небезпечно. А я йому кажу: для тебе, може, й небезпечно, але для мене аж ніяк, – захихотіла Керолайн. Загалом вона була не з тих дівчат, що ні з сього ні з того хихотять, але цього вечора Аллен їй усе прощав. – Отож у нас таки була одна коротка розмова. Я мусила відступити й тепер ходжу до школи, яка за десять кварталів звідси.
– Я, звичайно, читав, що в державних школах процвітає злочинність, насильство, що діти крадуть одне в одного, носять зброю, – сказав Хейзен. – Мені завжди було сумно чути про це. Містере Стренд, а у вас те саме?..
– Як вам сказати… – зітхнув Аллен. – Звичайно, в нас не недільна школа, як, наприклад, у Вермонті. Всяке буває. Авжеж, усяке.
– І з вами бувало? – Хейзен зацікавлено подався вперед.
– Було… – відповів Стренд, – Торік один хлопець погрожував мені ножем, якщо я його засиплю. Прогуляв половину уроків, а на випускному іспиті одержав тридцять два бали із ста можливих.
– І ви його не засипали?
Стренд засміявся.
– Звісно, ні. Якщо тому хлопцеві так потрібен був прохідний бал, що заради нього він ладен був мене вбити, то я подумав: він його заслуговує. Та й, зрештою, він не намагався вкрасти мого велосипеда.
Хейзен похмуро помацав пов'язку на голові.
– Ви, мабуть, мудріший від мене, – сказав він. – Ви що – й серед горлорізів бачите проблиски надії?
Стренд знизав плечима.
– Звичайно. Одначе більшість із них приречені на трагічний кінець, і він, боюся, настане дуже скоро. Ось є, приміром, у моєму випускному класі один низенький хлопчина, пуерториканець. Можна подумати, що історією він цікавився ще з пелюшок. Якраз сьогодні я перевіряв його письмову роботу. Про громадянську війну. У нього на це свої погляди.
– Наприклад?.. – спитав Хейзен. Його це, видно, неабияк зацікавило.
– Наприклад, він написав, що громадянська війна у США була величезною помилкою. – Коли Стренд почав розповідати про того хлопця, перед очима в нього постало смагляве кругле обличчя з білими зубами, ошкіреними чи то в насмішкуватій, чи то в зневажливій посмішці. – Він написав, що Півдню слід було дати можливість іти власним шляхом розвитку, і невдовзі вони, хай там що, самі звільнили б своїх рабів, і мільйон життів було б урятовано. А потім, пише він, Південь і Північ знайшли б спосіб об'єднатись у вільнішу конфедерацію,і всі ми – чорні й білі – уникли б страждань і злиднів на ціле сторіччя. Це, безперечно, не те, чого хлопця вчили, і я маю попередити його, що коли він казатиме таке екзаменаційній комісії, то провалиться.