Обід і уроки пополудні виявилися не такими жахливими, як Аллен їх собі уявляв. Учні дивилися на нього зацікавлено, а викладачі, випадково зустрівши його, бурмотіли, ніби їм дуже прикро, що так сталося. Аллен був певен: їх попереджено, щоб не обговорювали цієї події й не докучали містерові Стренду. Та хай там як, а в бурмотінні вчителів Стренд уловлював співчуття. Хоча певна група учнів і недолюблювала Ромеро, проте Хітца – Аллен про це знав – усі ненавиділи. Футбольний тренер Джонсон, зустрівши Стренда на шкільному подвір'ї, навіть прошепотів: «Шкода, що Ромеро не різонув глибше».
О четвертій уроки закінчилися, і Стренд поволі пішов безлюдним сірим подвір'ям. Під поривами листопадового вітру з дерев злітало останнє листя. «Двоє джентльменів… – міркував Аллен. – Видно, ФБР багате на людей, коли допитати п'ятдесятирічного вчителя історії, якому ніколи навіть не виписували виклику до поліції за порушення правил стоянки автомобіля, посилають аж двох озброєних службовців!»
– Вони в містера Бебкока, – повідомила секретарка, коли він увійшов до канцелярії. – Заходьте відразу туди.
Коли він став на порозі, всі троє підвелися. Фебеерівці були молоді, один – білявий, другий – темноволосий, бездоганно підстрижені й одягнуті в темні костюми – цілком формений вигляд. Стренд вирішив, що це колишні молоді юристи – втратили віру в успіх у приватній практиці, до того ж люблять носити пістолети, Бебкок пробурмотів їхні прізвища, яких Стренд не розчув, і двоє молодиків потисли йому руку,
– Ці джентльмени, – почав Бебкок, коли всі посідали, ті двоє – навпроти Стренда, – щойно розмовляли зі мною про зростання дитячої злочинності. – Директор говорив нервово. – Виявляється, ФБР дійшло висновку, що з кожним роком усе більше дітей та підлітків до вісімнадцяти років утягуються в злочинну діяльність, яка досягла великих масштабів і таким чином перейшла до їхньої юрисдикції.
– Ми читали сьогоднішні ранкові газети, – сказав білявий з. усмішкою, яка Стрендові здалася поблажливою, – і знаємо про випадок із Ромеро. Звичайно… – Знову стримана, холодна усмішка. – Звичайно, цю справу навряд чи можна віднести до серйозних злочинів або до таких, які загрожують державним інтересам. Ми тільки відповідали на деякі запитання директора, чекаючи, поки ви звільнитесь. Ми тут зовсім з іншого приводу. – Обидва повернули голову до Бебкока, наче однакові ляльки на однакових пружинках.
Бебкок підвівся з за столу.
– Вибачте, джентльмени, – промовив він, поглянувши на годинник, – але в мене нарада, і я вже спізнююсь. Я попереджу секретарку, щоб вас не турбували.
– Дякую, сер, – кинув білявий.
Бебкок пішов, а чорнявий дістав пачку сигарет і запропонував Стрендові. Той відмовився:
– Дякую, не курю.
– Ви не проти, якщо я закурю?
– Анітрохи.
Чорнявий прикурив.
– Насамперед прошу вас не хвилюватися, – сказав білявий. – Ми тільки хочемо дістати невеличку інформацію, яку ви або можете нам дати; або не можете. Наскільки нам відомо, ви знаєте містера Рассела Хейзена.
– Він мій друг.
– Ви часом буваєте у його будинку в Істхемптоні, часом бачитеся з ним у Нью-Йорку?
– Так.
– Третьої суботи у вересні він разом з вашою дружиною, вашою дочкою та одним із своїх секретарів приїздив сюди провідати вас?
– Він приїздив на футбол.
– Ви були з ним у шкільній їдальні?
Я сидів за столом зі своїми хлопцями. Хейзен сидів за столом для гостей.
– З місіс Стренд і вашою дочкою?
– Так.
– Вони сиділи поруч нього?
– Не пригадую.
Але на стадіоні ви сиділи із ним поруч, і разом з вами була ваша дочка?
– Так.
«ФБР, мабуть, навчає своїх агентів мистецтва ставити безглузді запитання», – подумав Стренд, однак не показав свого роздратування.
; Тепер настала черга чорнявого нанизувати запитання. Якби Стренд заплющив очі, він би не відрізнив голос другого від голосу першого.
– Ви бачили, він розмовляв з містером Хітцом із Вашінгтона?
– Так.
– Де?
– За столом для гостей.
– Ви впізнали містера Хітца?
– Не відразу. Його син, як вам, певно, відомо, живе в моєму корпусі, і батько після гри підійшов до мене на хвилинку, відрекомендувався й запитав, як ведеться його синові.
Ви не чули, про що розмовляли за обідом містер Хейзен і містер
Хітц?
– Вони сиділи від мене ярдів за двадцять, а в залі було дуже гамірно. – Тепер Аллен уже давав їм. зрозуміти, що ця розмова його дратує. – Що я міг почути?