Швидко простуючи подвір'ям, Стренд підняв комір пальта. Різкий північно-східний вітер жбурляв лапатий сніг із крупою, і голе гілля на деревах мерзлякувато тремтіло. Дзвін на каплиці пробив шість разів. Десь у ці хвилини Леслі під'їздила в машині до аеропорту, щоб сісти в літак і летіти у Францію. Аллен зупинився й прошепотів коротеньку молитву за всі літаки, які цього вітряного вечора злетять у повітря.
Потім хутко рушив до Мелсонового корпусу, щоб змити з себе пилюку шкільного дня, перевдягтись і приготуватися до вечері.
Розділ п'ятий
В їдальні Роллінз завжди сидів за одним столом зі Стрендом. Але сьогодні на вечерю він не прийшов. Хоч на цей день його й відпустили, однак за шкільними правилами о сьомій учень мав бути на місці. Та Стренд, усупереч своєму обов'язку, не збирався доповідати про Роллінза. Той і так мав досить клопоту, то куди йому ще було з'являтися в кабінет до директора й пояснювати, де він був.
Стрендові зовсім не хотілося думати про те, що робить Роллінз в Уотербері, намагаючись визволити Ромеро з в'язниці. Якщо пригадати його балачки про людей, які нібито вміють залагоджувати такі справи, то стане очевидно: хлопець не звертатиметься в банк і не продаватиме акцій, щоб зібрати потрібну для застави суму, Стренд не міг знати,
чи ті люди, про яких казав Роллінз, живуть у злагоді із законом, чи свідомо його порушують. Але, зробивши Роллінзові добро, вони, мабуть, зажадають від нього значно більшої послуги. Коли Аллен статечно сидів на чолі столу поруч із чепурними, пристойно вдягненими хлопцями, що бодай за столом не забували про манери, які втовкмачили у їхні голови няньки та матері, в його уяві калейдоскопічно миготіли сцени підкупу, азартних ігор, підпалів – усі характерні для гетто злочини, добре відомі читачам газет і тим, хто дивиться телевізор. Чорні хлопці, що навчалися в його класах, коли він учителював у середній школі, не давали підстав вірити в бездоганну чесність тих, кого газети називали «молодим поколінням національних меншостей»; у кращому разі, вони бешкетували. Роллінз був хлопець відвертий і щирий, Стренд про це знав, але тепер, коли шкільне начальство кинуло напризволяще його, Роллінзового, товариша і доля Ромеро, як гадав Роллінз, залежала тільки від нього, Стрендові не давала спокою думка про те, що він припустився помилки, дозволивши хлопцеві піти з уроків. Відсутність Роллінза ввечері ще дужче підсилювала побоювання Стренда, і після вечері він мало не пішов до Бебкока сказати, що, мабуть, непогано було б подзвонити Роллінзовим батькам і попросити їх добре приглянути за сином.
Але думка про те, що Роллінз перестане йому вірити й зарахує його, Стренда, до решти вчителів, котрі об'єдналися проти таких людей, як Ромеро та Роллінз, примусила Аллена завагатись, і врешті він вирішив просто мовчати. Він був зворушений довірою Роллінза, цінував його думку про себе і тому сказав собі, що за одну ніч ніхто не помре.
Стренд довго не лягав, намагаючись читати, й двічі виходив нагору – подивитися, чи Роллінз, бува, не повернувся, не доповівши про себе. Та обидва ліжка в кімнаті Ромеро й Роллінза були порожні. Стренд раз у раз поглядав на годинник. Коли літак Леслі сяде в Парижі, там уже буде, зважаючи на різницю в часі, шоста ранку, а в Нью-Йорку – північ. Аллен знав, що не засне, поки не подзвонить до агентства «Ер Франс» у аеропорту імені Кеннеді й не почує, що літак щасливо приземлився.
Треба було зателефонувати ще одній людині, але Стренд усе відкладав цю розмову. Розмову з Расселом Хейзеном. Останній раз Хейзен говорив з ним по телефону грубо, накричав на нього, і Стренд не міг йому цього пробачити. Та, зрештою, Хейзен – його друг, і добро, яке він зробив для нього, Стренда, важило куди більше, ніж той – зрештою, цілком виправданий – спалах поганого настрою. Аллен знав: Хейзен його не похвалить, коли він розповість про те, що сказав агентам ФБР. І все ж Хейзен заслуговує, щоб його попередити, і рано чи пізно подзвонити доведеться. «Зачекаю, доки він повечеряє, – міркував Стренд, заспокоюючи власне сумління. – До ранку, коли він візьме в руки газету, час іще є».
Так він просидів до пів на одинадцяту вечора, потім набрав номер домашнього телефону Хейзена. Трубки ніхто не брав. Стренд почекав, поки пролунало десять гудків, і поклав трубку.
На мить він відчув полегкість, однак на душі було тривожно. Стренд узяв книжку й почав знов і знов перечитувати той самий абзац, не розуміючи, про що в ньому йдеться. Потім згорнув книжку, пішов на кухню й дістав віскі – пляшка стояла в буфеті відтоді, як Аллен купив її першого дня в Данберрі. Він налив у склянку чималу порцію віскі, долив води, поклав льоду і сів зі склянкою в руці у вітальні перед вогнем, дослухаючись, як за вікнами свистить вітер. Раптом хтось постукав. Стренд поспішив до дверей і відчинив. За порогом стояв Роллінз – на голові капюшон, щоки взялися памороззю, так наче хлопець враз постарів і відпустив білу бороду. Він хукав на руки, але всміхався.