– Заходь, заходь! – сказав Стренд.
– Дякую, сер, – мовив Роллінз,
Стренд причинив за ним двері. Роллінз увійшов і став біля вогню, гріючи руки.
– Мені довелося йти від автостанції пішки, – озвався він. – Промерз до кісток. Як приємно бачити вогонь! – Він скоса глянув на склянку, що її Стренд і досі тримав у руці. – А для мене у вас не знайдеться трошки оцього зілля?
– О, звичайно! – похопився Стренд. – Такий холодний вечір…
– Правду кажете, містере Стренд. Краще б той коледж, який запросить мене грати за свою футбольну команду, був десь на півдні Штатів. Або на Гаваях.
– Це, звісно, порушення правил. Якщо хтось довідається…
– Та я скоріше ляжу в могилу! – урочисто запевнив Роллінз.
– Побудь тут, погрійся, – сказав Стренд і вийшов на кухню. Там він щедро хлюпнув у склянку віскі, додав трохи води й приніс Роллінзові. Хлопець узяв склянку – в його величезній руці вона здавалась іграшковою – і погойдав, милуючись золотавою рідиною. Потім підняв склянку, мовив: «За того, хто винайшов цей напій!» – і, зробивши великий ковток, вдоволено зітхнув.
– Після цього й зима не страшна, еге ж? – пожартував Роллінз. Потім споважнів. – З учорашнього вечора ніяких змін, містере Стренд?
– Ніяких. Крім того, що Хітц полетів до Вашінгтона показатися лікареві.
– Спізнився на вісімнадцять років, – похмуро зауважив Роллінз. Потім його обличчя проясніло. – А в мене новини. Чистенькі!
Його слова насторожили Стренда.
– Які це «чистенькі»? – запитав він.
– Ні, я не обчистив банк, якщо ви боїтеся цього. Все законно. Абсолютно законно. – Роллінз дістав свого гаманця. Він був розпухлий. – Ось, – сказав він. – Десять тисяч доларів. Не фальшивих. Завтра вранці я піду до в'язниці, визволю Ромеро, і в мене ще залишаться гроші, щоб улаштувати тому нещасному здохляку такий обід, якого він зроду не бачив!
З того, як говорив Роллінз, Стренд здогадався, що склянка віскі, яку хлопець тримав у руці, була в нього цього вечора не перша.
– Похід до в'язниці нічого не дасть, – зітхнув Стренд. – Я певен, доведеться мати справу з безліччю формальностей. Насамперед треба попередити адвоката Ромеро. Про гроші. Це в тому разі, коли вони, як ти запевняєш, «чистенькі».
– Матір'ю присягаюся!
– Він і зробить усе як належить, – сказав Стренд, вдаючи, ніби знає закони, хоч насправді їх не знав. Однак він здогадувався, що коли чорний хлопець у футбольній куртці принесе десять тисяч доларів, то тяганина буде дуже довга, якщо не безнадійна. – Я скажу містерові Бебкоку, щоб подзвонив адвокатові. Бо сам не знаю, де його контора. Правду кажу. Не знаю навіть, де тепер Ромеро. Його, певне, перевели кудись-інде. До справжньої в'язниці.
– Усі в'язниці – справжні, містере Стренд, – сказав Роллінз.
– Ти відповіси на одне запитання?
– Та відповім, – неохоче озвався Роллінз.
– Де ти взяв гроші?
– Вам це неодмінно треба знати?
– Мені – ні. А ось адміністрація школи може поцікавитися.
Роллінз відпив ще віскі.
– Роздобув, – сказав він. – У друзів.
– У яких друзів?
– Не вірите мені? – ображено запитав Роллінз.
– Я – вірю. Але ж до цієї справи причетний не тільки я.
– Гаразд. Я розповів про все… – Роллінз наче завагався. – У себе вдома, якщо вам так хочеться знати. Матері, батькові, братам. Ми живемо не на межі злиднів, містере Стренд. Не голодуємо, хоч на вигляд я мов скіпка… – Він посміхнувся. – Батько в мене – головний інженер, водоочисної станції, Один з братів має автомайстерню. Мати – старша медсестра реанімаційного, відділення лікарні. Другий брат – купує і продає земельні ділянки. Найстарший брат – заступник віце-президента одного Нью-Йоркського банку і грає на біржі. Він там свій чоловік. Ні, ми не злидарі, містере Стренд.
– Ти мене дивуєш, Роллінзе, – мовив Стренд. – Ти ніколи не казав мені про це й слова. Та й ніхто у школі не казав.
– Я не хотів, щоб цим скористалися проти мене, – відповів Роллінз, засміявшись. – Не хотів, щоб у школі мене вважали хитрішим, ніж я є насправді. Найстаршому моєму братові пропонували грати в «Нью-Йорк Нікерз», – це така баскетбольна команда, – а він відмонився. Не хочу, каже, заробляти собі на життя біганиною й потіти перед, натовпом, як раб фараонів, і щоб мені щоліта оперували коліна. Якби мої родичі дізналися, що я збираюся стати футболістом-професіоналом, то відцуралися б від мене, як від прокаженого. Всі вони книжкові хробаки, містере Стренд. Просто схибнуті на освіті і тільки й знають, що вчитись і вчити мене. Аж зло бере. – Він допив віскі. – У вас часом не лишилося ще цього питва в пляшці на кухні, містере Стренд?