– Я не жду ніяких ускладнень, – сказав Роллінз, швидко допиваючи віскі. – Піду-но я спати. – І рушив до дверей.
– І ще одне, – мовив Стренд. Горло йому зсудомило, і він закашлявся. – Ти щось знаєш про листи, які нібито вкрали в Ромеро?
– Він мені не читав їх, містере Стренд, – відповів Роллінз. – І я не просив його цього робити. Ромеро їх тримав під замком. А інколи діставав і мовчки читав із якимсь чудним виразом на обличчі. Потім знов замикав.
– Ти не знаєш, від кого вони були?
– Судячи з його вигляду, мабуть, від дівчини, – засміявся Роллінз. – Одне я знаю напевне: ті листи були не від кредиторів. Принаймні він дорожив ними. Хочете, я спитаю в нього, від кого ті листи?
– Ні. Це не має значення. Гаразд, нехай тобі щастить! І подякуй від мене своїм родичам.
– Їх це втішить. Бо вони не в захваті, що я умовив їх видобути з гамана такі гроші. А мати з батьком узагалі були проти того, щоб я йшов сюди на футбольну стипендію. Та вони на боці Ромеро, і це найголовніше. – Він поплескав себе по відстовбурченій кишені. – Хочу переконатися, що гроші на місці, – сказав якось ніяково. – Вибачте що завдав вашому бару збитків. До завтрашнього ранку, сер!
Виходячи з квартири, Роллінз похитувався.
День був довгий. Вранці Стренд підвівся стомлений. Вночі він трохи подрімав, та вже о шостій прокинувся, щоб подзвонити до авіакомпанії «Ер Франс». Там сказали, що в Парижі туман і літаків не приймають, а Нью-Йоркський літак сів у Женеві й чекає, поки випогодиться. Через двадцять хвилин Стренд подзвонив знову, але нічого не змінилося. Потім, перед самим сніданком, він довідався, що літак Леслі сів уже в Ніцці. її подорож почалася невдало.
За сніданком Стренд сказав Бебкокові, що хоче пропустити перший урок. Він нічого не пояснив, і директор, здивовано глянувши на нього, підкреслено холодно мовив:
– Сподіваюся, невдовзі ми кінець кінцем повернемося до нормального розпорядку. – І відвернувся.
Дув поривчастий вітер, дорога до банку була довга. Стренд захекався й двічі просив Роллінза зупинитися, щоб перевести дух. Хлопець поглядав на нього з тривогою, так наче боявся, що він зараз упаде й не встане.
– У мого батька теж хворе серце, – сказав Роллінз. – Матері доводиться ходити з ним повільно.
– Звідки ти знаєш, що в мене хворе серце? – здивувався Стренд.
– Від Ромеро. Він казав, ніби ви мало не померли. – Роллінз подивився на Стренда з дитячою цікавістю. – Я хотів запитати вас: як це воно буває?.. Тобто, коли ви почуваєте себе… – Він зніяковіло затнувся. – Мене кілька разів нокаутували, і зовсім не боліло… Аж смішно. Тільки здавалося, наче я пливу в повітрі і так тихо, добре. Просто цікаво, чи й у вас те саме. На душі мені було б спокійніше, якби я знав, що й батькові так само…
– Я про це якось ке думав, – відказав Стренд, намагаючись пригадати, що почував; коли знепритомнів у воді. – А тепер, пригадуючи все це, я… Враження лишилося приємне. Сказати правду, мені навіть не хотілося повертатись до тями.
– І все ж таки я радий, що ви повернулися, – з почуттям мовив Роллінз.
– Я теж, – усміхнувся Стренд.
У банку він виписав чек і дав Роллінзові дві тисячі доларів новенькими банкнотами. Перш ніж покласти гроші до гаманця, хлопець нерішуче подивився на них.
– Ви певні, що хочете зробити саме так, містере Стренд?
– Певен. Сховай гроші,
Роллінз поклав банкноти до гаманця.
– То я, мабуть, побіжу, – сказав він. – Автобус на Хартфорд від'їздить через десять хвилин. Може, візьмете назад таксі?
Стренд їхав з містечка до школи на таксі тільки один раз. Дорога коштувала п'ять доларів.
– Ні, я пройдуся. Прогулянка збадьорить мене. Бажаю вам з містером Холлінгзбі успіху. Я йому дзвонив, він чекає тебе.
– Бережіть себе, містере Стренд! – мовив на прощання Роллінз і швидко подався вулицею проти вітру.
Стренд щільніше загорнувся у вовняний шарф. На розі Роллінз обернувся й поглянув на нього. Потім махнув рукою, завернув за ріг і зник.
Тремтячи від холоду, Стренд ішов головною вулицею з містечка до школи. Рукавичок він не мав, отож тримав руки, що стали мов дві крижини, у кишенях пальта. На розі була пивничка, де продавали газети. Він зайшов і купив «Таймс». Коротенька замітка, яка його цікавила, була в одну шпальту на третій сторінці під заголовком: «Департамент юстиції розслідує скандальну справу у Вашінгтоні». Газета не так стверджувала, як припускала факти. Мовляв, із вірогідного джерела стало відомо, що впливовий Нью-Йоркський юрист Рассел Хейзен мав з одним причетним до нафтового бізнесу чоловіком розмову про винагороду якомусь конгресменові за його прихильне ставлення до законопроекту про шельфове буріння. Розмову підслухали по службовому телефону містера Хітца. Запис тієї розмови офіційно одержано на вимогу федерального судді. Департамент юстиції відмовився сказати, чи буде висунуто звинувачення. Розслідування триває.