– Про це я довідався не від Ромеро.
Хейзенів голос став по-адвокатському настирливим.
– А від кого?
– Я пообіцяв нікому про це не розповідати.
– Обіцянки! – Хейзен зневажливо наморщив носа. – Через них юристові життя немає. Хтось знайшов ті листи?
– Ні, – збрехав Стренд.
– Що ж таке з біса важливе було в тих листах?
– А ви згадайте той час, коли вам було вісімнадцять, Расселе!
– Батько читав кожного листа, якого я одержував, аж поки я пішов до коледжу.
– Ромеро навіть не знає, живий його батько чи ні.
– Добре було б, якби в день суду суддя встав із тієї ноги, що треба! – сказав Хейзен. – Або якби психіатр дійшов висновку, що Ромеро – найдефективніший хлопець в усьому Коннектікуті і водночас безневинний, як кошеня. Це в тому випадку, якщо Ромеро сам не хоче сісти на кілька років. Сьогодні з суддею можна було домовитись, але якщо прокурор дуже наполягатиме, то важко сказати… Професійна ввічливість – це одне, а закон – зовсім інше. Зрештою, побачимо… – зітхнув він. – Я зробив усе що міг. Принаймні сьогодні я ляжу спати з чистим сумлінням. Я багато чого пережив за останній час.
– І не тільки ви, – нагадав йому Стренд.
Хейзен засміявся.
– Самозакоханість – не остання з моїх вад!
– Це правда, не остання.
Усмішка на обличчі Хейзена пригасла. Він знов замислено подивився через стіл на Стренда.
– А що ви насправді думаєте про мене, Аллене?
– Багато чого. Що ж тут дивного? Ви були до нас не в міру щедрі й безкорисливі. Гадаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що мене сповнюють два почуття: вдячності і… – завагався він, – образи.
– Дурниці! – кинув Хейзен. – Ви не такий.
– Такі ми всі, – тихо промовив Стренд.
– Господи, та йшлося ж переважно про гроші. А мені на них начхати!
– Ви можете так казати. А я – ні.
– Забудьмо про вдячність і взагалі про цю бридоту! Що ви ще про мене думаєте?
– Що ви нещасна людина.
Хейзен похмуро кивнув головою:
– Це правда. А хто в наш час щасливий? Може, ви? – У голосі його прозвучав виклик.
– І так, і ні. – Стренд зрозумів, що Хейзен говорить серйозно, і відчув, що й відповісти йому повинен серйозно. – Та коли починаю зважувати, то бачу, що щасливих днів у моєму житті було більше, ніж нещасливих. Ну, а про вас я не можу цього сказати.
– І маєте рацію. Господи, як же ви маєте рацію! – Хейзен допив віскі, наче хотів сполоснути рот після тих слів, які щойно сказав. – Це розмова якраз для холодних зимових вечорів, правда? Ви не проти, як я наллю собі ще?
– Прошу.
Стренд дивився, як цей кремезний чоловік підвівся з за столу й пішов до столика, де стояли пляшки, карафка з водою і лід. В ньому й досі можна було впізнати колишнього хокеїста – широкоплечого, мужнього, досить грізного, готового прийняти удар і вдарити самому.
Наливши собі віскі з водою, Хейзен обернувся.
– А ви? Скажімо, в цю хвилину. Ви щасливі?
– Я про це якось не думаю.
– А ви подумайте. Згадайте добрі старі часи – і порівняйте. – Тепер його голос звучав глузливо.
– Ну, з одного боку, я радий, що ви сьогодні приїхали. У мене вже було враження, ніби наша дружба похитнулась, і мені це не подобалося, – неквапно почав Стренд. – Тепер я бачу, що все гаразд, і на душі в мене полегшало. Що ж до всього іншого… – Він знизав плечима – Коли Леслі нема поряд, я за нею нудьгую. Я й досі не звик до того, що діти пішли з дому, і їх мені бракує теж. Той випадок у школі – річ неприємна, та й здається мені, що я тут не прижився. Але хочу сподіватися, що з часом усе піде на лад. Робота неважка і загалом мене задовольняє. Люди тут… ну… ввічливі й товариські. Отож я маю надію, що в майбутньому буду щасливий. Помірковано щасливий.
– У майбутньому! – Хейзен насмішкувато присвиснув, – Майбутнє обіцяє бути жахливим! Коли судити з того, як розвиваються події у світі.
– Я не мав на увазі весь світ. Я можу дивитися песимістично на події у світі й до самозакоханості оптимістично – на власну долю. Я зробив для себе відкриття: коли людина побувала дуже близько від смерті, а тоді повернулася до так званого нормального життя, то в такому випадку оптимізм – неминуча реакція.
Хейзен знов підійшов зі склянкою в руці до столу, сів і задивився у вікно.
– Паскудний вечір, – промовив він. – Не дивно, що вся країна переселяється на південь. Часом мені здається, що всі міста на північному сході – Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія – через п'ятдесят років стануть «містами-привидами». А може, так було б і краще. Ну гаразд, пане невиправний оптимісте… – На мить Хейзенів голос став схожий на той, яким він кричав на Аллена по телефону. – Усе навкруг усіяне трояндами, каже містер Стренд. Сенсація століття! Невже вас так таки ніщо не турбує?