– Звісно, турбує. – Аллен подумав про раптову втечу Леслі серед ночі з Данберрі, про листи з підписом «Керолайн», спалені в грубі на першому поверсі, про Елінор, що водить у Джорджії свого чоловіка за кільце в носі й дратує мешканців міста, про Джіммі, якому дев'ятнадцять років, а він зв'язався з майже вдвічі старшою за нього співачкою, яка вже пройшла крізь руки двох чи трьох чоловіків, про своє вимушене життя без дружини… – Звісно, що турбує, – повторив він. – Сімейні справи. Буденщина. – Він знав, що його слова звучать фальшиво. – Але я б не хотів про це довго розводитися, ба навіть згадувати. Дрібні турботи часто не дають мені спокою уві сні – і цього, гадаю, досить.
Хейзен кивнув головою, і цей жест викликав в уяві Стренда великий маятник, виведений з рівноваги.
– Скажіть, – раптом озвався Хейзен, – ви коли-небудь думали про самогубство?
– Як і кожен.
– Як і кожен… – Голова Хейзена знову важко гойднулася. – Яка сумна розмова, чорт забирай! Віскі… Це на мене не схоже. Від віскі настрій у мене звичайно підноситься.
Стренд пригадав тяжку сцену в Хемптоні, коли Хейзен приїхав пізно ввечері і злісно лаявся та проклинав свою роботу, сім'ю і цілий світ. «Аж дивно, – подумав Аллен, – як такий розважливий чоловік може мати про себе таке хибне уявлення».
– На наше щастя, – сказав Хейзен, силкуючись удавати веселого, – тут немає жінок, і вони не бачать, як два ідіоти заходилися шкодувати кожен себе! Я дзвонив у Париж Лінді. Вони начебто чудово проводять там час. І раді, що різдво ми зустрінемо в Хемптоні.
– Хіба? – здивувався Аллен.
– Я, мабуть, забув вам сказати. Ви зможете зібрати своїх дітей?
– Я їх ще не питав, – Стренд не сказав Хейзенові, що після їхньої суперечки по телефону передумав їхати до нього. – А ви певні, що в Леслі немає інших планів?
– Лінда в неї запитувала. Леслі була в кімнаті, коли я дзвонив, і я чуві як вона відповіла, що це було б чудово.
– І я подзвоню дітям. – Перспектива побути з Леслі десять днів на тихому узбережжі океану, далеко від школи, від отих чотирьохсот хлопців, відразу піднесла Алленів настрій. – Я певен, ми чудово проведемо час. – Він усміхнувся. – Тепер ви розумієте, що я мав на увазі, коли казав, що можу песимістично дивитися на долю світу й водночас оптимістично – на власну? Принаймні на ці десять днів. Уже те, що десять днів ми не бачитимемо новин по телевізору і не читатимемо «Таймс» – це ж справжній рай!
У двері подзвонили, і Хейзен глянув на свого годинника.
– Це, мабуть, Конрой. Я послав його до зали погрітися, поки розмовлятиму з вами. В таку погоду їхати до міста доведеться довго. Дякую за віскі. – Коли вони тисли один одному руки, Хейзен затримав Стрендову долоню у своїй. – Я радий, що приїхав сюди. Я вже застарий, щоб обертати друзів на ворогів.
– Я не був вам ворогом, Расселе.
– А могли б з біса легко ним стати! – засміявся Хейзен і пішов.
Стренд сів за стіл і, стискаючи в руці холодну склянку з віскі, задивився у замерзле, помережане візерунками вікно, за яким сипав дедалі густіший сніг. Він думав про великі міста на півночі, що про них напівжартома згадав Хейзен, уявляв собі, як на будинки зі скла й бетону налітає вітер, як тікають із тих міст люди. Цієї першої зими свого неминучого старіння, початого нещасливим випадком в океані, Стренд також волів би опинитись на півдні.
Другого дня, коли він прийшов з уроків, на нього чекало вдома аж три листи. Місіс Шіллер складала його пошту Охайним стосиком на столику біля канапи у вітальні. Цілий день мела завірюха. Поки Стренд дійшов додому, йому набилося в черевики й нападало за комір снігу, тож, перш ніж розпечатувати листи, він скинув пальто й черевики; стягнув шкарпетки, розтер ноги, взув пантофлі й перемінив сорочку. Він уже один раз промок цього дня після обіду, і тепер у горлі було сухо, дерло і з'явилися хрипи в грудях. Мабуть, він усе ж таки послухається поради доктора Філіпса й поїде в суботу до Нью-Йорка, щоб його оглянув доктор Прінз.
Потім, пригадавши, як учора ввечері, коли він сидів із Хейзеном, по його тілу розлилося приємне тепло, Стренд налив собі віскі з водою, але без льоду, і спершу трохи випив, а вже потім пішов до вітальні й узяв листи. Один – він побачив по почерку – був від Керолайн, другий – від Леслі, а на третьому не стояло ні прізвища, ні зворотної адреси. Листи від Керолайн Стренд щоразу читав з поблажливою усмішкою на устах. Вони були короткі, дитячі і вочевидь написані похапцем – мовляв, вона, Керолайн, жива, щаслива і любить своїх батька й матір. Але відколи він почув від місіс Шіллер про листи у сміттєвому кошику – від дочки не надійшло жодного слова.