– Отуди к бісу, Джоун! – вигукнув Джіммі. – Твій батько й досі володіє половиною Канзасу, а в матері – ціла стайня скакових коней!
– Я безпритульна душею! – з гідністю промовила жінка. – Ось чому публіка так хвилюється, коли я співаю. Я співаю для самотньої американської душі. – Вона підійшла до Аллена й, граційно нахилившись, поцілувала його в чоло. – На добраніч, любий батьку! – сказала й попливла з кімнати.
Аллен завовтузився, намагаючись підвестися з канапи. Джіммі підійшов, подав йому руку й допоміг підвестися.
– Що все це означає? – запитав Аллен.
– Одна з її химер, – відповів Джіммі. – Ніколи не знаєш, ким вона перед тобою постане. Безпритульною співачкою, поважною дамою, анархісткою, шепелявою дівчинкою в білій сорочечці, фатальною жінкою, матір'ю-землею… Ким завгодно! – сказав він, ошкірившись. – Вона в своєму репертуарі. І не сприймай морквяний сік серйозно. Джоун спитала мене, чи ти п'єш, а я відповів, що ні, тож на один вечір вона стала поборницею здоров'я. Другого разу, коли прийдеш до нас, вона буде п'яна як чіп, правду кажу. Якщо без цих химер вона не може обійтися, щоб так співати, то нічого не лишається, як терпіти їх.
– Гаразд, ходімо вечеряти. Я хочу їсти.
Ресторан був неподалік, і вони вирушили пішки. Дорогою Аллен запитав у Джіммі, що сталося з Соломоном, але син тільки здвигнув плечима: мовляв, це довга історія, він розповість її за вечерею.
Коли сіли за. стіл, до якого їх провів метрдотель, Джіммі замовив мартіні. Аллен знав: десь у іншому місці хлопцеві не подали б спиртного. Але не тут. Джіммі запитав, чи хоче він випити, проте Аллен похитав головою. Після другого віскі, яке він випив того вечора, коли одержав три листи, в нього розболілася голова, і відтоді він не пив.
– Отже, – сказав Аллен, коли вони зробили замовлення і Джіммі взявся до мартіні, – що сталося з Соломоном?
Джіммі нетерпляче постукав пальцями по столу.
– Нічого особливого, – відповів він. – Ми від нього пішли й розладнали всі його плани. Та дарма, переживе!
– Хто це «ми»?
– Джоун і я. її контракт закінчився, і вона дістала кращу пропозицію. У Каліфорнії. В її другого чоловіка там музична фірма, і вони знову друзі. А це обіцяє купу грошей. Нам обом. Я матиму вдвічі більше, ніж добряга Соломон платив мені тут, та ще й частину акцій, а з такою жінкою, як крихітка Джоун, це може обернутись мільйонами. Бо без мене вона й кроку не ступить. Джоун однаково збиралася піти від Гербі, ще до того, як з'явився я…
– А він мені казав, ідо хотів її вигнати. До того, як прийшов ти.
– Невже? – недбало кинув Джіммі. – Вийшло так, що вона обрала мене. У нас із нею гармонія. Без моєї згоди Джоун не проспіває навіть «до, ре, мі». її другий чоловік ще досить молодий і знає, чого треба підліткам. А в наші дні це– дев'яносто дев'ять відсотків успіху. Не те, що бідолаха Гербі. Хвиля прокотилася над старим Соломоном – тільки він не хоче цього визнати.
– Він ставився до тебе дуже добре.
– Для нього це означало гроші в банку. Я йому нічого не заборгував. Бути вдячним у бізнесі – все одно, що дати комусь у руки ножа й підставити під нього горлянку. Мені подобається той старий пшикун, але бізнес – це бізнес, – Джіммі замовив ще один мартіні. – Ми з Джоун хочемо самі випускати платівки. Ми дістаємо кредит і назву фірми, не вкладаючи грошей. І я – сам собі бос! Не треба вже бути в старого Гербі на побігеньках, коли йому заманеться почути думку про якого-небудь кантрі-співака – десь із Нешвілла чи з Пеорії. А ви з мам приїздитимете до Беверлі-Хіллз і купатиметесь у моєму басейні.
Аллен серйозно глянув на сина.
– Джіммі, – мовив він, – чути про це мені дуже прикро і навіть гидко. Я ніколи не думав, що скажу тобі такі слова, але мені за тебе соромно.
– Тат, адже не кожному судилося бути рицарем Круглого Столу, як оце тобі, – сказав Джіммі, зовсім не розсердившись. – Рицарські часи минули. Хоч ця новина до Данберрі ще, може,, й не докотилась. Одначе по телефону ти сказав, ніби хочеш зі мною побалакати. Про що саме?
– Ні про що! – коротко відказав Аллен. – Я передумав. Я хотів, щоб ти зробив для мене одну послугу. Для всієї сім'ї. А тепер бачу, що я помилився у виборі.
Він підвівся.
– Ти куди?
– Я піду.
– За хвилину принесуть вечерю. Сідай.
– Я не голодний.
– Ти навіть не хочеш записати мою каліфорнійську адресу? – В голосі Джіммі почулися плаксиві нотки, і це нагадало Алленові, як колись малий Джіммі упав, розбив собі колінце й прибіг додому, щоб його пожаліли.