– Я це тільки припускаю, – похмуро відповів Соломон. – Якби ви вмовили Рассела послухатися моєї поради щодо адвоката, про якого я йому казав, то зробили б йому велику послугу.
– Він вважає мене вчителем, далеким від реального життя, з розумом, як у старої діви-бібліотекарки. Думаєте, він мене послухається?
Соломон засміявся.
– Ні.
Їм принесли каву, і Стренд помітив, що настрій у Соломона раптом змінився. Той уже дивився на співрозмовника оцінливо, так ніби складав про нього думку.
– Щиро кажучи, Аллене, – почав Соломон, – я запросив вас на обід не для того, щоб говорити про Рассела Хейзена. Ви розмовляли з Джіммі?
«Нарешті!» – подумав Стренд, набираючись духу.
– Розмовляв, – відповів він. – Учора ввечері.
– Він вам сказав, що йде від мене?
– Сказав.
– І пояснив чому?
– Пояснив. – Стренд відповідав якомога байдужіше. – Суть у тому, що Джіммі, здається, хоче поліпшити своє становище. – Він відчув, що мимоволі намагається захищати сина.
– Поліпшити своє становище… – замислено проказав за ним Соломон. – Мабуть, це можна назвати й так. Поки що.
– Досить своєрідна жінка, щоб не сказати більше, – мовив Стренд. – По-моєму, вона загіпнотизувала його.
– Боюся, Аллене, що навпаки. Це вона загіпнотизована. Певна річ, кохання, ліжко тут важить багато. її кидали всі чоловіки, які пробували з нею зійтися, а Джіммі вдає, ніби він у нестямі від неї.
– Вдає?!
– Аллене, – терпляче мовив Соломон, – ви ж бачили ту даму. Ви б у неї закохалися?
– Мені не дев'ятнадцять років, – відповів Стренд, знаючи, що це найменш переконливий з аргументів.
– Це все придумав Джіммі, – вів своєї Соломон. – Принаймні він мені сам так сказав. Місяць тому прийшов до мене й зробив пропозицію: вони ставитимуть на платівках свою власну марку, самі розподілятимуть прибутки, я не втручатимусь у добір репертуару, виконавців, супровідних ансамблів – узагалі ні в що! Досить непогано як на дев'ятнадцятирічного хлопця! А я ж узяв його лише кілька місяців тому учнем, щоб зробити приємність другові. Джіммі заявив, що дає мені місяць на роздуми. Через місяць контракт у неї кінчається, і доти я маю обміркувати його пропозицію. Якщо я скажу «ні», то він, мовляв* забере її від мене. А вона ж дає найбільший прибуток із усіх, кого я маю. І все ж таки я сказав «ні». Я й сам умію часом кого-небудь трохи пошантажувати! – Соломон силувало всміхнувся. – Та я не допущу, щоб шантажували мене. Я»сказав Джіммі, що звільняю його, проте Дайєр улаштувала істерику, – вона саме записувала платівку і роботи лишалося ще тижнів на три, навіть за нормальних умов, – отож мені довелося тримати Джіммі ще цілий місяць. Але тепер я його звільнив. Я тільки хотів упевнитися, що ви про це знаєте.
– Дякую, – сумно промовив Стренд.
– Сподіваюся, все воно не вплине на ваші дружні почуття до мене.
– Ні, – відповів Стренд, хоч і знав, що це не так.
– Музичний бізнес – ремесло грубе, – мовив Соломон. – Часом навіть жорстоке. Але люди, особливо молоді, гадають, ніби вміють усе краще від інших, можуть усіх зневажати, ступати по трупах, нехтувати всіма правилами пристойності. Та вони помиляються! Боюся, ваш Джіммі не дуже міцно стоїть на ногах і ніколи не стоятиме міцно, коли так рано наживає собі ворогів. На короткий час до нього, звісно, прийде слава, Аллене. Та потім почнеться спад, і йому вже не буде упину. Мене це не тішить, скоріше навпаки, засмучує, бо язнаю: мої пророкування справдяться. Ця жінка небезпечна, як бомба, що має вибухнути. Голос у неї сідає, і вона знає про це. їм потрібен захист, а Джіммі не здатен захистити у мжичку від води навіть рідну матір. Джоун нерозважлива, маніакально-депресивна жінка, і одного вечора, коли з'явиться новий юний геній, або коли її освищуть на сцені, або коли довго не дзвонитиме телефон, вона вкотре уже ладна буде накласти на себе руки. Якщо вам пощастить переконати Джіммі отямитись, я прийму його назад. Згодом я зробив би з нього, початківця, справжнього професіонала. І це потрібно не мені – це потрібно йому. Адже ви мені вірите, Аллене, правда? – Соломон пильно дивився на нього через стіл. – Правда ж?
– Вірю, – мовив Стренд. – Учора ввечері я сказав Джіммі, що його вчинок гидкий. Я не люблю вживати крутих слів, ви знаєте, але йому я вичитав досить круто. Сказав, що мені за нього соромно, підвівся з за столу й пішов. Але я знаю: я нічого з ним не вдію. Чи то він змінився за останні кілька місяців, чи то був такий завжди – але я його не впізнаю. Та хай там як, а Джіммі хоче піти власним шляхом. – Він пригадав, що сказав йому син про вдячність. Це, мовляв, однаково що вкласти комусь у руки ножа й підставити під ніж горло. – Мій син пішов з мого дому, – лагідно сказав Аллен засмаглому, розважливому чоловікові, який сидів навпроти. – І все, що я можу зробити, це помахати йому на прощання рукою. Мені дуже шкода.